Всё для

Студента

Контраверза наукового і філософського розуміння часу

Статус Про Диплом

ПЛАН


ВСТУП

ВИТОКИ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСЯГНЕННЯ ПРИРОДИ ЧАСУ

.1 Історичні витоки філософського осягнення природи часу

.2 Поняття дійсності та часу у класичному природознавстві

. ПОНЯТТЯ ЧАСУ В ФІЛОСОФІЇ ТА ПРИРОДОЗНАВСТВІ

.1 Час як метризована тривалість

.2 Засади об'єктивності часу як вимірювальної тривалості

. КОНТРАВЕРЗА НАУКОВОГО І ФІЛОСОФСЬКОГО РОЗУМІННЯ ЧАСУ

.1 Філософський аналіз властивостей часу

.2 Критичний аналіз філософських витоків часу у сучасному природознавстві

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП


Актуальність проведеного дослідження:

Розуміння природи часу є досить неоднозначним. Хоча умоглядно ми ніби розуміємо, чим в дійсності є час, проте визначити його критерії для нас є доволі непростою задачею. Як, досить влучно зазначав, християнський теолог Августин Аврелій: Що є Час? Коли мене запитують про нього, я знаю, про що йде мова. Але варто мені почати пояснювати, я не знаю, що й сказати!

Проте не зважаючи на певну таємничість природи часу ми все ж таки активно користуємося цим поняттям, та навіть з впевненістю вказуємо на притаманні йому властивості.

Питання про природу часу і, перш за все, питання про об'єктивність часу, його існування незалежно від людського розуму та свідомості протягом цих століть вирішувалося по-різному. Різні філософські концепції часу змінювали одна одну, проте в ХХ столітті інтерес до категорії часу різко зріс уже не в філософії, а в природознавчій науці.

Насамперед, натхненні філософією позитивізму, вчені пов'язали свої надії на розуміння природи часу з успіхами фізики. Розвиток філософської категорії часу змінився, а часто і підмінювався розвитком категорії спеціально-наукової.

Фізична диференціації знання привела до збільшення кількості контекстів для поняття часу, і слідом за поняттям фізичного часу почалася розробка інших природничо-наукових категорій часу, наприклад, часу геологічного і біологічного. Проте саме цей, здавалося б, активний розвиток категорії часу призвів до втрати її вихідного філософського змісту та методологічної цінності. Хоча застереження про Неправомірності зведення філософської категорії часу до природничо - наукових зустрічається ще у Іммануїла Канта, воно не було почуто, і відповідь на питання що таке час був зведено до набору емпіричних даних різних галузей науки, за якими тільки вгадуються численні, часто взаємовиключні і невідрефлексовані філософські позиції отримали ці даних дослідників.

Питання витоків часу майже повністю знято і існування даного феномену розуміється як даність. Тому в даній роботі я прагну зосередити увагу на способах пояснення сутності часу та провести порівняльний аналіз поміж сприйняттям природи часу у природознавстві та розумінням його властивостей на теоретико-філософському рівні.

Об`єкт дослідження:

Розуміння природи та сутності часу.

Предмет дослідження:

Тлумачення природи часу у різних галузях знання, аналіз його властивостей.

Мета дослідження:

Прослідкувати витоки та алгоритм наділення природи часу різними властивостями, проаналізувати філософське підгрунття ствердження цих властивостей. дійсність час філософське

Мета обумовлює наступні завдання:

розкрити зміст основних форм розуміння природи часу на протязі історії розвитку науки та філософії

здійснити критичний аналіз різних підходів до розуміння часу розкрити їх засади, обґрунтованість та проблемні моменти

визначити загальне розуміння природи часу у природознавстві

порівняти спосіб розуміння та тлумачення природи часу у філософії та природознавстві

віднайти філософські витоки у тлумаченні природи часу

При написанні курсової роботи були використані наступні методи:

аналітичний.

дедуктивний

порівняльний.

системний.

інтерпретації

абстрагування

узагальнення

Стан наукової розробки проблеми:

Означена проблематика свого часу розроблялася такими дослідниками та науковцями як:

Акімовим Р.А.,Владимировим Ю.С., Золотовим Ю.А., Гайденко П.П., Арістовим В.В., Г. Вейлем, Мостепаненко А.М., Лолаєв Т.П., Владимирский Б. М., Дубровский В.Н., Репченко О.Н., Заславский А. М., Казарян В. П., Каминский А. В., Лазарев С. С., Левич А. П., Москалев И. Е., Павлов. Д. Г., Саркисов В. А., Сарычев В. М., Смолин Л., Хасанов И. А., Шихобалов Л. С. та інші.

Структурно дипломна робота складається зі :

вступу;

трьох розділів;

висновків;

списку використаних джерел;

Загальний обсяг курсової роботи становить 85 сторінок. Список використаних джерел нараховує 53 найменувань.



РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСЯГНЕННЯ ПРИРОДИ ЧАСУ


.1 Історичні витоки філософського осягнення природи часу


Парменід: час як небуття

Поняття дійсності є одним з базових в онтології. Адже в ній відображається увесь зміст буття. Те як ми сприймаємо та розуміємо оточуючу нас реальність і виражається в нашій світоглядній картині, а разом з цим приходить і осмислення таких фундаментальних понять як простір, час, рух і т.д. Якщо ж розглянути питання як саме розуміння дійсності проникає у тлумаченні зокрема поняття часу, то варто перш за все розглянути онтологічні погляди автора поняття буття, котрим є давньогрецький філософ Парменід Елейський (грец. ??????????; 540 - 480 р. до н. д.).

У Парменіда буття є нерухомим, незмінним, перебуває в стані вічного спокою. Все, що бачиться нами як тимчасове, плинне, всякий рух і зміна загалом є ілюзією, що породжена обманом емпіричного досвіду. Реальність, що дана нам у досвіді, непостійна, схильна до розпаду, тому помилково буде приймати її за істину.

Оскільки не існує руху і множинності і Буття одне, то немає ні виникнення, ні знищення. Так при виникненні (знищенні) повинно бути Небуття, але Небуття немає. [25; 277 ]

Головна теза Парменіда відносно буття є те, що існує Буття, а не ніщо. Небуття немає, оскільки його не можна ані помислити, ані, тим паче, спостерігати. Якщо ми скажемо небуття є, то тим самим уже надамо йому властивість буття.

Бо мислити - це те ж, що і бути... Можна лише говорити та мислити, про те що є; буття адже є, а ніщо немає... [25; 276 ]

Оскільки є тільки буття, а не ніщо, то не може бути ніякого становлення, адже для того, щоб стати чим-небудь, необхідно до того їм не бути. Cтановлення передбачає певний дефект буття, але справжнє буття є самодостатнім і не може ні в чому мати потребу. Буття не могло бути кимось сотвореним, і не настане ніколи його кінця, воно просто існує, не маючи ані причини, ані наслідку.

Буття ніким і нічим не породжене, інакше довелося б визнати, що воно сталося з Небуття, але Небуття немає. [25; 278 ]

До того ж буття Парменіда характеризується нероздільною єдністю:

Розкриваючи нероздільну єдність буття, Парменід утверджує його безперервність, тобто відсутність певних онтологічних прогалин, визнає буття неподільним, нерозкладним, непроникним (буття - абсолютна повнота) і заперечує в нього всяку множинність частин [21; 399]. Воно єдине: ... поряд з буттям немає іншого буття.

У концепції Парменіда досить яскраво виражено протиставлення буття і часу, буття є поза часом, а час мислиться як властивість небуття, оскільки небуття немає, то і часу також немає. Таким чином, у Парменіда вічність і час протистоять один одному, при цьому тільки перше наділяється статусом істинно-сущого. За Парменідом для буття є не актуальними такі часові орієнтири як минуле та майбутнє. Існує лише зараз - все існує лише зараз (водночас).

У Буття немає ні минулого, ні майбутнього. Буття є чисте нинішнє. Воно нерухоме, однорідне, абсолютне і обмежене, має форму кулі. [25; 279]

Варто звернути увагу на одну суттєву деталь, а саме: хід думок Парменіда та його учня Зенона носять виключно раціональний характер. При цьому раціональне мислення осягає світ за допомогою понять, а поняття завжди є статичним, і рух, зміна від нього вислизають. Час наділений алогічною сутністю. Ми можемо переживати його, але важко дати йому скільки б то не було виразне словесне визначення.

Наш звичний розподіл часу на добу, години, хвилини, секунди заснований на уподібненні останнього простору, який можна ділити на окремі частини, час постає подібно кіноплівці, що складається з окремих кадрів. Але час не складається з хвилин і секунд, воно завжди тече безперервно. На уподібненні часу кіноплівці і засновані апорії Зенона Елейського, в яких досить логічно та послідовно доводиться відсутність у світі руху. Зенон в певній мірі доводить до абсурду наше буденне ставлення до часу, що засновано на несвідомому уподібненні часу простору. При цьому учень Парменіда доводить, швидше, не саму відсутність руху, а труднощі раціонального осягнення феномену часу.

Специфічною рисою розуміння буття за Парменідом є наділення його дійсно абсолютним станом. Я наголошую на поняті абсолютності в тому розумінні, що Парменід не намагається розірвати єдність буття, як це буде спостерігатися у наступних грецьких філософів.

Абсолютизуючи буття і прирівнюючи до нього всю оточуючу дійсність, Парменід не може допустити мінливість цієї дійсності, тому і відбувається така критика поняття рух з його сторони. Варто зазначити, що в концепції Парменіда відчутний певний конфлікт між його розумінням дійсності та тією реальністю, яка надана емпірично, який він намагається вирішити зводячи проблему до труднощів раціонального осягнення феномену часу. Проте Парменіду вдалося привнести в історію філософії таке розуміння буття та дійсності, що є для нашого абстрактного мислення досить близьким. Буття Парменіда є раціонально строгим і хоча воно породжує ряд парадоксів, проте ми доволі легко розуміємо його природу.

Ідея вічності та час (Платон)

Розглядаючи питання співвідношення дійсності та часу, варто згадати такого давньогрецького філософа як Платон (грец. ??????; 427 до н. е. - 347 або 348 до н. е. ). Його розуміння світу як певної недосконалої подоби світу ідей, має своє вираження і в поглядах на природу часу, де час та його плинність виступає однією з найхарактерніших властивостей людського світу.

В системі Платона буття та час виявиляються протиставленими. Платон аналізує поняття часу в контексті поділу всього сущого на буття і становлення. Перше існує вічно, друге виникає і зникає в часі [ 17; 6].

Виходить, що Платон моделює деяку онтологію часу, яка виходить з протиставленості світу ідей та світу речей. А точніше, протиставленість ідеї вічного і мінливого, яке відповідає світу речей. Варто зазначити, що самі ідеї розуміються Платоном як вічні та незмінні, яким за власною природою притаманна певна сутність, а світ речей - існуванням без сутності, що розуміється філософом як існуючим небуттям [41; 327].

Сам час як принцип мінливості належить у Платона скоріше до небуття, ніж до дійсного буття. Проте при цьому, час не протиставляється у Платона буттю за тими ж ознаками, за якими він протиставляється буттю у Парменіда. Адже у останнього буття розуміється нерухомим, єдиним та вічним [43; 296-297]. В такому випадку небуття має постати як множинне, плинне та мінливе, а час саме і є множинним, і плинним, і мінливим.

Проте, за Платоном, час як дещо множинне не протиставляється буттю як чомусь єдиному, за тією простою причиною, що буття - не єдине. Єдине і буття не дорівнюють одне одному, на думку Платона, адже множинність може також поставати буттям. Саме таким є його світ ідей.

Платон відкидає розуміння буття як єдиного, такого, яке не має жодного зіткнення зі світом множинності і становлення, бо множинність може бути лише множинністю єдиних (одиниць), і без єдиного вона перетворилася би на безмежність, хаос, небуття [ 17 ; 23].

Проте Платон протиставляє час буттю за ознакою незмінності останнього як дечого рухливого і плинного. В діалозі Тімей Платон пише, що творець...замислив створити якусь рухому подібність вічності; облаштовуючи небо, він разом з ним творить для вічності, яка перебуває в єдиному, вічний же образ, рухомий від числа до числа, який ми назвали часом [8; 439-440].

З цього випливає, що саме буття є нерухомим - а час в свою чергу рухається, отже час виявляється протиставленим буттю, а точніше ідеї вічності. Проте і сама вічність, що протиставляється часові, також є свого роду часом, нехай навіть таким, який заперечує час як плинність.

У Платона поняття ???? (вічність) і ?????? (час) строго розрізняються між собою: вічність є досконалий взірець, а час -лише його образ, який не може бути зрозумілим безвідносно до прообразу [17; 25].

За Платоном було і буде являються за своєю суттю видами часу, і, переносячи їх на вічність, ми здійснюємо помилку, адже ідеї вічності притаманні лише стан є, тобто теперішньому часу, а було і буде можна застосовувати лише до виникнення, яке становиться в часі [ 8; 440].

Платон зазначає:

Адже ми говоримо про цю сутність, що вона була, є і буде, але, якщо розсудити правильно, їй личить одне лише є, тоді як було і буде можна застосовувати лише до виникнення, яке становиться в часі, бо і те і інше суть рухи.

Міркування Платона, які можна побачити в Парменіді, не суперечать наведеній позиції, а скоріше підтверджують її.В Парменіді Платон пише:

... бути означає причетність буття теперішньому часу. Було означає його причетність минулому, а буде майбутньому [8; 387]

Звідси випливає, що якщо єдине причетне буттю, то воно причетне і часу. Адже таким чином воно із небуття перетворюється на буття. Є, виходить, означає і вічність (в якій перебуває Єдине) і теперішнє, зараз (в ньому перебуває світ ідей, справжнє буття). А з цього випливає, що буття - це лише теперішнє, що відокремлене від минулого та майбутнього, а минуле і майбутнє є приналежними до становлення, яким у Платона постає світ речей. Отже, самі види часу у Платона не рівнозначні - теперішнє властиве буттю, тоді як майбутнє з минулим - існуючому небуттю. Така протиставленність надає основу для абстрактного розуміння часу: окремо теперішнього, або окремо майбутнього з минулим.

Отже, дійсність Платона має подвійну природу: світ ідей та світ речей. І саме до останього - світу недійсного буття, належить наша реальність, що є скупченням речей, котрі в свою чергу лише одиничні подібності ідеям. У світі речей немає нічого абсолютного і тому навіть сам час набуває характеристик певної подібності. Час є втіленням ідеї вічності. Для онтології Платона з необхідністю існує певний розрив між світом речей та ідей. Ідеї втілюють в собі порядок і саме він є тим фундампентом, на якому будуються погляди Платона. Він повністю відмовляється від хаосу світу речей і тому все, що йому притамане розуміється Платоном як хиба, хаос, небуття.

Телеологічний чинник розуміння часу

У найбільш концентрованому вигляді космологія Арістотеля виглядає наступним чином. Світ вічний, тобто він не має ні початку, ні кінця в часі. У просторовому сенсі космос є кінечним. У центрі світу розташована Земля, навколо котрої обертається Небо з усіма його світилами.

Аристотелів світ існує як сукупність субстанцій, кожна з яких - певне одиничне буття. Ці субстанції постійно рухаються і постають кожна своє місце в єдиній структурі буття. Ця структура складається на основі причинного тлумачення реальності. Невід'ємними рисами навколишнього світу Арістотель вбачав - рух і зміну, при цьому будь-який рух в світі з необхідністю потребує для себе відповідної причини.

Немає ніякої користі, навіть якщо ми встановимо вічні сутності <...> Якщо ці сутності не укладатимуть в собі деякого початку, здатного породжувати зміну <...> має бути таке начало, сутність якого - у діяльності [8; 307.].

Згідно з поглядами Аристотеля буття складається з чотирьох основних начал, або причин: матерія і форма, а також причини руху і мета, заради якої відбувається дія. [7; 102.].

Філософи, що передували Платону, вважали матерією певну конкретну субстанцію, Платон їй вважав ідеєю, для Аристотеля ж матерія - це підстава явищ і їх змін, а також те, з чого створюється субстанція. Крім того, для Аристотеля матерія - основа всіх виникнень, одна з першопричин.

Якби вона виникла, - пише він у Фізиці, - в її основі мало б лежати щось первинне, звідки б вона виникла, але саме в цьому і укладається її природа, так що вона існувала б перш [свого] виникнення [9 ; 144].

З одного боку, матерія - це відсутність визначення ( заперечення форми), яке їй належить отримати. Коли в матерії виникає певна визначеність ( форма ), як у випадку з міддю, то може виникнути статуя, куля або будь-яка інша фігура. Але те, з чого виникає форма, не є ані відсутність форми, ані вже реалізована форма, а є щось середнє між відсутністю форми і формою дійсною. Це, згідно до поглядів Арістотелю, буття в можливості. [11 ; 267.].

Отже, матерія - це, по-перше, відсутність форми, а по-друге, можливість цієї форми як вже дійсного буття. Якщо матерія є буттям в можливості, то форма виступає вже як актуальна дійсність. На цьому побудовується онтологічна діалектика Арістотеля: відсутність ? можливість ? дійсність.

До того ж важливо зазначити, що всілякий процес є процес, що рухається до певної мети. За Арістотелем, предмети наділені не даної їм ззовні метою, а містять її в самих собі. Ця мета полягає в реалізації, або в здійсненні певної форми, поняття, яке переховується в них самих. Це означає, що мета зводиться до форми - дієвості того, що дається як можливість в матерії предметів. Найвищою метою і найвищим можливим досяжним благом є евдемонією. У розумінні греків це досконалість особистості або досягнення такого стану, котрого може досягти людина відповідно до своєї природи.

Отже, метою, або те, заради чого, є благо: благо є мета всякого виникнення та руху [7 ; 70.]. Кінцевим джерелом всякого руху, вищим буттям Аристотель визнає бога. Бог - це своєрідний першодвигун світу, безтілесна форма всіх форм, мета світового процесу.

Розглянувши аристотелівську онтологічну структуру світу, варто перейти до розуміння філософом сутності часу. Розробці проблем простору і часу Аристотелем присвячена його 4-а книга Фізики, в главі 10-й якої він ставить питання про онтологічний статус часу: Чи належить (час) до числа існуючих або неіснуючих (речей), потім яка його природа [9; 145].

Аристотель розглядає час у зв'язку з рухом, зміною. При цьому час не є рух:

Зміна та рух кожного (тіла) відбуваються тільки в ньому самому або там, де трапиться бути самому рухомому і тому, що змінюється; час рівномірно скрізь і при всьому. Далі зміна може йти швидше і повільніше, час же не може, оскільки повільне і швидке визначається часом: швидке є таким, що далеко просувається в перебігу малого часу, повільне ж мало просувається протягом більшого часу. Хоча час тісно пов'язаний і з рухом: Проте час не існує і без зміни... Бо коли не відбувається жодних змін у нашому мисленні або коли ми не помічаємо змін, нам не здаватиметься, що минув час [9 ; 147-148].

Тому досліджувати час необхідно у зв'язку з рухом. З одного боку, Арістотель наполягає на однорідності часу, кажучи, що у всіх частинах світу він тече однаково, але з іншого боку, не визнає існування абсолютного часу незалежного від рухомих предметів. І в цьому він є продовжувачем загальною для греків тенденції - співвідносити час з рухом. Арістотель визначає час як число або міра руху. Говорити про плин часу ми можемо тоді, коли виділяємо в русі дві граничні точки: стан рухомого в момент початку руху і в момент його завершення, проміжний стан між цими точками і є плинність часу:

І дійсно, ми час розпізнаємо, коли розмежовуємо рух, визначаючи попереднє і наступне, і тоді говоримо, що сплинув час, коли сприймаємо почуттями попереднє і наступне в русі. Ми розмежовуємо їх тим, що сприймаємо один раз одне, інший раз інше, а між ними - щось відмінне від них, бо коли ми мислимо крайні точки відмінними від середини і душа відзначає два тепер - попереднє і наступне, тоді це (саме) ми і називаємо часом, оскільки обмежене тепер і здається нам часом [9; 148].

Вічні сутності, такі як: Бог (він же Першодвигун) або ж форми як такі - перебувають поза часу. В Аристотеля ми також стикаємося з протиставленням часу і вічності. Адже зміна, становлення, можливі там, де є потенційність, недолік дійсного буття. Час пов'язано з певною буттєвою недосконалістю, збитковістю, з небуттям.

Головна риса світу, яким його описував Арістотель - це його телеологічність. В ньому присутня мета, що одночасно вказує на його незавершеність та спрямованість розвитку. Весь світ обумовлений цією метою. Живучи в такому світі людина постійно відчуває динаміку дійсності. Все рухається вперед, в майбутнє, до абсолютності. При цьому така часовість світу має свою специфіку. Одночасно зі світом змін існують незміні сутності, що вже перебувають в стані абсолютності.

Буття розділене - втрачена єдність стану „є, адже одночасно існує світ, що існує лише тепер і існує світ, що рухається від „можливості до „дійсності. Цікаво зазначити, що таке сприйняття світу є досить близьким для християнства: Бог - втілення абсолютного та незмінного буття, а людський світ існує в процесі реалізації пророцтва. Людство очікує Другого пришестя та Судного дня. Ці події будуть свідчити про кінець нашого недосконалого та тимчасового буття, після котрого всі люди перейдуть до якісно нової форми буття - вічності. Порівнюючи такі погляди на світ у Аристотеля та в християнській релігії ми можемо помітити яскраве протиставлення між світом телеологічним, а отже недовершеним та світом, що існує в єдиному вічному стані і будь-яка зміна цього стану принципово відкидається.



1.2 Поняття дійсності та часу у класичному природознавстві


Зародження субстанційної концепції часу

Глибокі зміни в тлумаченні часу і простору відбулися в Новий час у зв'язку з виникненням і розвитком сучасного природознавства і, перш за все, створенням ньютонівської фізики. Ісаак Ньютон писав, що, якщо ми хочемо використовувати поняття простору і часу у фізиці, то їх необхідно уточнити. Про це він говорить у Математичних засадах натуральної філософії :

Час, простір, місце і рух є поняття загальновідомі. Однак необхідно зауважити, що ці поняття звичайно ставляться до того, що осягається нашими почуттями. Звідси відбуваються деякі неправильні судження, для усунення яких необхідно вищенаведені поняття розділити на абсолютні і відносні, істинні й удавані, математичні і буденні [40 ; 30].

Для побудови фізичної теорії він вводить поняття абсолютних математичних простору і часу: Абсолютний, істинний математичний час сам по собі і по самій своїй суті, без жодного відношення до будь-чого зовнішнього протікає рівномірно й інакше називається тривалістю... Абсолютний простір за самою своєю суттю, безвідносно до чого б то не було зовнішнього, залишається завжди однаковим і нерухомим... Відносний, що здається або повсякденний час є міра тривалості, що вживається в повсякденному житті замість істинного математичного часу... [40 ; 30-32 ].

Ті властивості часу і простору, які сформульовані в класичній механіці, стали розглядатися як властивості часу і простору взагалі. Це такі властивості як: одномірність для часу і тривимірність для простору, безперервність, нескінченність, безмежність, однорідність, абсолютність ( тобто незалежність часу та простору одне від одного; незалежність їх від властивостей об'єктів, що рухаються в часі і просторі). Крім того, вважалося, що час спрямований в майбутнє. Ця властивість є зовнішньою для фізичної теорії, і вона приймалося, мабуть, як данина традиційному світосприйняттю.

Існує думка, що написання Математичних начал натуральної філософії було обумовлено прагненням Ньютона раціональними методами довести буття Бога. У всякому разі, спроба зв'язати науку і релігію (теологію) природна для мислителя, що був не тільки великим ученим, а й видатним теологом свого часу. Ввівши поняття абсолютного простору, яке пов'язує всі тіла світу в єдиний універсум, Ісаак Ньютон ліквідує невидимий бар'єр, що існував між Богом та створеним ним світом. У зв'язку з цим варто пригадати такий вислів Ісаака Ньютона про його розуміння абсолютного простору:

Чи не там чувствилища тварин, де знаходиться чутлива субстанція, до якої через нерви і мозок підводяться відчутні образи предметів так, що вони можуть бути помічені внаслідок безпосередньої близькості до цієї субстанції? І якщо ці речі настільки правильно влаштовані, чи не стає зрозумілим із явищ, що є безтілесна істота, жива, розумна, всемогутня, яка в нескінченному просторі, як би у своєму чувствилища, бачить всі речі поблизу, проглядає їх наскрізь і розуміє їх цілком завдяки їх безпосередній близькості до нього [16 ; 233].

Ньютон бачив як у просторі-часі, так і в силах гравітаційної взаємодії щось, що не вкладається в рамки механістичного розуміння часу і, будучм не в змозі дати відповідь на ці питання, схилявся до містичних релігійних рішень, а насправді - до метафізичного тлумачення, назвавши простір-час і сили взаємодії самостійними категоріями.

Аналізуючи погляди Ньютона на дійсність ми можемо з легкістю прослідкувати як видатний вчений математизую природу та світ загалом. Обравши математику як спосіб розуміння простору та часу, Ньютон непомітно для себе субстанціював ці сутності. Абюсолютний час-простір - це саме і є результат перенесення абстрактних понять у природу.

Реляційна концепція часу

Неоціненний внесок в ідею відносності протікання фізичних процесів здійснив Галілео Галілей - італійський мислитель епохи Відродження. Йому належить авторство принципу відності, згідно з яким: принцип фізичної рівноправності інерційних систем відліку в класичній механіці, який проявляється в тому, що закони механіки в усіх таких системах однакові. Звідси випливає, що ніякими механічними дослідами, що проводяться в якій-небудь інерціальній системі, не можна визначити, чи покоїться дана система або рухається рівномірно і прямолінійно. Це положення було вперше встановлено Г. Галілеєм в 1636 році. Однаковість законів механіки для інерціальних систем Галілей ілюстрував на прикладі явищ, що відбуваються під палубою корабля, що спочиває або рухається рівномірно і прямолінійно ( відносно Землі, яку можна з достатнім ступенем точності вважати інерціальній системою відліку):

Примусьте тепер корабель рухатися з будь-якою швидкістю і тоді (якщо тільки рух буде рівномірним і без качки в ту і іншу сторону ) у всіх названих явищах ви не виявите ні найменшої зміни і по жодному з них не зможете встановити, чи рухається корабель чи є нерухомим... Кидаючи яку-небудь річ товаришеві, ви не повинні будете кидати її з більшою силою, коли він перебуватиме на носі, а ви на кормі, ніж коли ваше взаємне положення буде зворотним ; краплі, як і раніше, будуть падати в нижній посудину, і жодна не впаде ближче до корми, хоча, поки крапля знаходиться в повітрі, корабель пройде багато п'ядей » [18 ; 147 ]

У висловлюваннях Лейбніца ми знаходимо надзвичайно важливе, ключове для всього реляційного підходу до природи простору-часу поняття відношення. В геометрії відношення не що інше, як метрика (відстані). Проте в її сучасному викладі, як правило, виходять з координатної системи в різноманітті тієї чи іншої розмірності, а потім задається метрика. Але можливий і інший хід міркувань: можна починати з відстаней - парних відносин між точками, а потім вже з них отримувати координати і всі інші поняття.

В умовах панування ньютонівської концепції часу інше тлумачення природи запропонував Ґотфрід Лейбніц, що заперечує ідеї порожніх часу і простору, їх абсолютного, ні з чим не пов'язаного, нічим не обумовленого характеру. Лейбніц розвиває вчення про відносність простору і часу. Він писав:

Я неодноразово підкреслював, що вважаю простір також як і час, чимось чисто відносним: простір - порядком співіснування, а час - порядком послідовностей... Простір і час являють собою лише порядок речей, а не абсолютну сутність [30 ; 441].

Відома полеміка з питання про природу простору і часу між прихильниками Ньютона і Лейбніцем. У XVII-XIX століттях найбільший вплив мала концепція Ньютона. З подальшим розвитком науки ситуація, треба зауважити, істотно ускладнилася.

Філософія Лейбніца, що представляє собою своєрідний синтез ідей античності, головним чином, системи Арістотеля, і природничо-наукових уявлень його часу, сформувалася в полеміці з позицією Р. Декарта і його сучасника І. Ньютона. На відміну від них, Лейбніц описував фізичну реальність на основі двох категорій, з яких одна є своєрідним об'єднанням категорій частинок (матерії) і простору-часу, а інша - об'єднанням категорії частинок із категорією полів як переносників взаємодій.

Матерія (тіла, речі), згідно метафізичних уявлень Лейбніца, має подвійну природу: пасивну та активну. Пасивна природа може бути співвіднесена з узагальненою категорією, що об'єднує частинки і простір-час, а активна природа - з узагальненою категорією, яка об'єднує частинки і поля переносників взаємодій.

Про пасивну природу матерії Лейбніц писав:

Матерія, узята в собі, тобто гола, утворюється через антітіпію і протяжність. Антітіпією я називаю той атрибут, через який матерія знаходиться в просторі, тобто безперервне поширення за місцем. І ось, коли антітіпія безперервно розходиться, або розтягується за місцем, виникає матерія сама по собі, або гола. Модифікація, або змінність, антітіпія полягає в змінності місця. Модифікація протяжності полягає в змінності величини і фігури. Звідси очевидно, що матерія є щось чисто пасивне, бо її атрибути та їх видозміни не містять в собі ніякої дії. І оскільки в русі ми розглядаємо тільки зміну місця, ми не вбачаємо в ньому нічого, крім чисто пасивного [ 30 ; 383].

Полемізуючи з механістичною картиною світобудови Ньютона Лейбніц зазначав: Пан Ньютон окрім матерії допускає порожній простір, і, на його думку, матерія займає лише малу частину простору. Однак Демокріт і Епікур стверджували те саме, дещо відрізняючись при цьому від пана Ньютона, і, на їх думку, мабуть, матерії у світі більше, ніж за Ньютоном. Поряд з іншими міркуваннями я дотримуюся тієї думки, що порожнього зовсім немає [30 ; 434].

Отже можна зазначити, що основою реляційного розуміння часу є сприйняття дійсності виключно у порядку певних відношень між різними об'єктами та предметами. Як результат, час та простір являються похідними від предметів і тому вони позбавлені самостійної форми існування. Вся сутність часу та його плину поміщується у відношення та взаємовпливи предметів, що наповнюють наш Всесвіт. Дана точка зору в подальшоу набуватиме все більш вагомого значення та в результаті стане провідної у способі осягнення часу та природи загалом.

Емпіріокритициська методологія розуміння часу

Перш ніж розглянути розроблену Махом концепцію часу, зупинимося коротенько на найважливіших принципах його філософії. Центральним для Маха як філософа і як фізика стало поняття досвіду: він є одним з найбільш послідовних прихильників емпіризму, продовжувачем тієї висхідної до номіналізму традиції, яку до нього розвивали переважно англійські філософи: Дж. Берклі, Д. Юм, Дж. Ст. Мілль та ін. Як і його попередники, Мах спирається на безпосередні чуттєві дані - відчуття, які надає нам зовнішній і внутрішній досвід.

Всяке наше знання, в тому числі і наукове, являє собою, згідно Маху, по суті лише опис фактів, тобто суб'єктивних переживань і їх функціональних залежностей і зв'язків, їх взаємних відносин. Все, що виходить за рамки можливого досвіду, що не ми можемо споглядати безпосередньо, має бути усунуто з наукового вжитку.

Такі поняття, як субстанція, сила, навіть причина, що не задовольняються принципом споглядання, повинні бути відкинуті, а що стосується такого важливого в науці принципу причинності, то він повинен бути замінений поняттям функції, тобто функціональної залежності явищ один від одного.

Такі загальні теоретико пізнавальні принципи Маха, на яких базується його концепція часу і простору. Як пояснює Мах, у фізіологічному відношенні - а він відштовхується від фізіології - час і простір - це системи орієнтуючих відчуттів, що визначають разом з чуттєвими відчуттями збудження біологічно доцільних реакцій пристосування [36; 432. ].

Варто розрізняти час вихідний - фізіологічний і час метричний, що виходить з тимчасово го порівняння фізичних процесів одне з одним [ 36; 422. ].

Мах при цьому підкреслює, що споглядання як часу, так і простору обумовлено нашої спадковою тілесною організацією.

Ми безпосередньо відчуваємо час або положення в часі, так само як безпосередньо відчуваємо простір або положення в просторі. Без відчуття часу не було б хронометрії, як без відчуття простору не було б геометрії. Існування своєрідних фізіологічних процесів, що лежать в основі відчуттів часу, являються досить імовірним з огляду на ті обставини, що ми дізнаємося однаковість ритму, форми часу в тимчасових відносинах самих різних якостей, наприклад в мелодіях, які крім ритму не мають нічого схожого [ 36 ; 422. ].

Таким чином, саме фізіологія нашого організму є, згідно Маху, вихідною основою відчуття часу. Між фізіологічним і фізичним часом, згідно Маху, існує схожість: обидва є безупинними (точніше, за висловом Маха, здаються безперервними) і однонаправлені, безповоротні - течуть в одному напрямку. Але є між ними і відмінності. Так, фізичний час протікає то швидше, то повільніше, ніж фізіологічний, тобто не всі процеси однакової тривалості здаються такими і безпосередньому спостерігачу. Головне ж те, що фізичне розрізнення моментів часу незрівнянно тонше, ніж фізіологічне.

Мах зазначає: Споглядання часу цілком непомітно доповнюється спогадом про минуле і віддзеркалюваним в нашій фантазії майбутнім, причому як те, так і інше є у вельми скороченій часовій перспективі. Цей психологічний аналіз пережитого суб'єктом часу, або, як його називає Мах, споглядання часу, передбачає дослідження часу в емпіричній психології Франца Брентано і у феноменології Едмунда Гуссерля; у останнього ми знаходимо набагато більше поглиблений і розчленований розгляд внутрішньої тимчасовості свідомості. Що ж до свідомості часу, то, на думку Маха, вона відрізняється від простої зміни в часі психічних переживань - відчуттів, уявлень і т. д., оскільки свідомість часу з необхідністю повинно охоплювати деякий кінцевий відрізок часу, достатній для того, щоб сприйняти зміни, що протікають в душі.

Але тут у Маха з'являється цілком зрозуміле утруднення, що виникає у кожного, хто хотів би бути до кінця послідовним емпіриком. Справді, для того щоб помітити зміни станів душі, потрібно мати у ній щось незмінне, стійке, що в метафізиці зазвичай пов'язували з субстанцією душі і що Кант, відкинувши традиційну метафізику, зберіг у вигляді трансцендентального єдності апперцепції, єдності Я мислю, без якого не можливо зафіксувати різноманіття ( зміни, що протікають в душі ) як ніщо певне, а значить, неможливо усвідомлювати його.

Мах не приймає не тільки поняття духовної субстанції, але і кантівської самототожності Я, тому змушений апелювати до порівняно постійного комплексу нашого Я, що характеризується органічними відчуттями і т. п., в якому ми маємо як би скелю, повз яку протікає тимчасово впорядкований потік змін [ 36 ; 425 ].

І як фізик, і як філософ Мах виходить з переконання, що поняття відношення має безсумнівний пріоритет перед поняттям субстанції, що грали істотну роль в період становлення новоєвропейскої науки та філософії і опинилися, з точки зору Маха, не більше ніж непотрібної фікцією, що заважає правильно зрозуміти природу наукового пізнання. Мах вказує, що ряд відчуттів часу стає шкалою, в якій розташовуються інші якості наших відчуттів [36 ; 430. ].

Мах посилається на приклади фізіологічних процесів (биття пульсу, ритмічний крок і т. д.), тривалість яких залишається постійною і які тому становлять для нас сталість фізіологічного часу, з якого розвивається уявлення про рівномірність поточному часу. Однак фізіологічне відчуття часу занадто неточне і ненадійне, занадто суб'єктивне. Тільки перейшовши від фізіологічного до фізичного часу, можна знайти більш об'єктивні і загальнозначущі критерії для його визначення.

Досвід показує, що пара точно певних фізичних процесів, початок і кінець яких коли або збігалися, які сумісні за часом, зберігають це властивість і завжди. Таким точно визначеним процесом часу можна користуватися як масштабом часу, і на цьому заснована фізична хронометрія

Саме хронометрія дозволяє перейти від суб'єктивного переживання відчуття часу, що не передається іншому, до хронометричних понять, які, як підкреслює Мах, одні і ті ж у всіх освічених людей. Встановлення відносин - ось що лежить в основі поняття часу. Якщо фізіологічний час і простір суть системи орієнтуючих відчуттів, що визначають збудження біологічно доцільних реакцій, то

фізичний час і простір особливі залежності фізичних елементів один від одного. Виражається це вже в тому, що чисельні величини часу і простору є у всіх рівняннях фізики і що хронометричні поняття є порівнянням між собою фізичних процесів... [36 ; 432.]

Всі поняття фізики - це поняття, що виникли з вимірювання, яке є не що інше, як встановлення відносин між фізичними елементами. Визначення відносин за допомогою різниці тіл є взаємним: жодне тіло не має переваги перед іншим, пояснює Мах.

Тут не можна не відзначити і ще один важливий момент: Махова критика абсолютних простору і часу Ньютона в сутності прокладала шлях до створення філософського фундаменту теорії відносності. І не випадково Альберт Ейнштейн, називаючи імена тих, хто справив на нього вплив і був ніби попередником його в справі створення теорії відносності, нерідко згадує Маха [13 ; 49). ].

Я повинен сказати, що мені, прямо або побічно, особливо допомогли роботи Юма і Маха. Я прошу читача взяти в руки роботу Маха Механіка. Історико критичний нарис її розвитку - і прочитати міркування, що містяться в розділах 6 і 7 другого розділу ( Погляди Ньютона на час, простір і рух і Критичний огляд ньютоновских уявлень ). У цих розділах майстерно викладені думки, які досі ще не стали загальними для фізиків... Мах ясно розумів слабкі сторони класичної механіки і був недалекий від того, щоб прийти до загальної теорії відносності. І це за півстоліття до її створення! Досить імовірно, що Мах зумів би створити загальну теорію відносності, якби в той час, коли він ще був молодий духом, фізиків хвилювало питання про те, як слід розуміти сталість швидкості світла... [51 ; 29-30. ].

Методологія емпіріокритицизму виходить з прагнення очистити досвід і тому відкинути всі зайві сутності. Тому ідея часу, що наділений самостійною формою існування відкидається як така, що немає свого емпіричного підтвердження. Натомість час розуміється як послідовність змін. Немає змін - немає часу. Дана позиція базується на тому, що в такому випадку ми можемо визначати час як покажчик цих змін. І чим більш постійна періодичність певної мінливості, то тим краще ми здатні орієнтуватися у часі.

Весь час закладений між двома точками зараз: зараз, що було і зараз, що є, а між ними нічого немає. Це створює проблемне питання: а чи є певна тривалість часу між двома моментами зараз? Хоча на емпіричному рівні ми дійсно можемо конституювати лише певні зміни, проте умоглядно ми вбачаємо певну плинність між цими змінами.

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ЧАСУ В ФІЛОСОФІЇ ТА ПРИРОДОЗНАВСТВІ


.1 Час як метризована тривалість


Починаючи з Парменіда і Аристотеля, широкого поширення набула думка, що нині (тепер) - це те, що відділяє минуле від майбутнього, певна мить, що позбавлена тривалості. Уявлення про цю безтривалість теперішнього часу змушувало багатьох мислителів відмовляти матеріальному світу в істинному бутті. До того ж дане розуміння моменту тепер з необхідністю породжувало логічний парадокс: тривалість часу загалом є сумою нульових тривалостей, що в результаті також давало нуль, що в свою чергу свідчило про відсутність часу. Проте в сучасній науці ж поширюється уявлення про те, що будь-яке матеріальне тіло, будь-який матеріальний процес, поки вони існують, - вони існують в теперішньому часі. І хоча наповнюють матеріальний світ конкретні матеріальні об'єкти, що є тлінні і не можуть існувати нескінченно довго, вони не приходять в теперішній час з майбутнього і не зникають в минуле, а виникають і перестають існувати в результаті того, що відбувається в теперішньому часі руху матерії. З майбутнього виникають і в минуле відходять не об'єкти і процеси матеріального світу, а лише їх стани. [39 ; с. 420-438.]

Саме поняття стан можна визначити як якісну і кількісну визначеність буття матеріальних об'єктів і процесів. В силу ієрархічної багаторівневості матеріального світу і матеріальних об'єктів кожен об'єкт характеризується системою станів, що володіють різним ступенем стійкості.

Найбільш стійким є стан, пов'язаний з якісною визначеністю об'єкта. Зміна цього стану означає втрату об'єктом своєї якісної визначеності і припинення існування. Але і в цьому випадку сам об'єкт не йде в минуле. Він залишається в безпосередньо поточному теперішньому часі, але залишається у вигляді залишків, продуктів руйнування.

Саме зміна станів об'єктів і процесів матеріального світу і розуміється плином часу. Можна сказати, що виникають з майбутнього і відходять у минуле різні стани об'єктів і процесів матеріального світу, тоді як сам матеріальний світ знаходиться у вічно триваючому теперішньому часі. Це об'єктивно реальне буття, наявне перебування, актуальне існування матеріального світу, його об'єктів, процесів і подій і є тривалістю. Тривати - означає бути в наявності, актуально існувати.

Оскільки з майбутнього виникають і в минуле відходять не самі матеріальні об'єкти, а лише їх стани, то в об'єктивно реальному матеріальному світі немає ніякого минулого і майбутнього часу, а є тільки безперервно триваючий теперішній час.

Минулий час - це відображення в нашій свідомості ланцюжка тих подій і станів матеріальних об'єктів, що об'єктивно існували і змінили один одного, які в реальній дійсності вже перестали існувати, але їх інформаційні образи або збереглися в нашій пам'яті, або формуються в нашій свідомості завдяки отриманій про ці події інформації. Об'єктивність минулого часу означає, в такому разі не актуальне існування в реальній дійсності минулих подій і станів матеріальних об'єктів і процесів, а тільки те, що вони дійсно колись актуально існували в теперішньому часі.

Майбутній час - це вже наявний в нашій свідомості певний ланцюжок уявлень та образів тих подій і станів матеріальних об'єктів і процесів, що ще не настали, які, змінюючи один одного, можуть реалізуватися в майбутньому як явища теперішнього часу.

Причиною формування в нашій свідомості подібної абстракції є те, що протікаючи в теперішньому часі матеріальні процеси і зміни станів матеріальних об'єктів, підкоряються об'єктивним законам природи, знаючи які, можна з легкістю передбачати майбутні події матеріального світу. Об'єктивність майбутнього часу - це об'єктивність закономірно обумовленого потенційного буття тих подій і станів матеріальних об'єктів і процесів, які з певною мірою вірогідності можуть настати і стати актуально існуючими подіями і станами матеріального світу.

Зазначені вище витлумачення минулого і теперішнього часу чітко вказують на те, як наша свідомість накладає на світ ті якості, які не представлені нам у безпосередньому спогляданні.

Актуально наявне існування, перебування матеріального світу - це процес постійно протікаючих кількісно-якісних змін, що виражаються через матеріальні об'єкти, в в результаті чого виникають нові і зникають раніше існуючі матеріальні об'єкти та предмети і таким чином відбувається безперервне оновлення, або постійне становлення, матеріального світу.

Отже, можна зазначити, що дійсне існування матеріальних об'єктів являє собою процес постійної зміни їх станів. При цьому наявним буттям наділені якісь конкретні стани предмета, в той час як інші стани, в яких даний предмет вже був або ще тільки буде, перебувають або в минулому, а отже їх вже немає, або в майбутньому, і їх ще немає.

Враховуючи все зазначене, ми можемо сказати, що тривалість - це є безперервна одномірність безліч впорядкованих відношенням вже минулої або таких що ще не набули актуальності миттєвостей буття матеріальних об'єктів.

Загальноприйнятим є уявлення про те, що абсолютний час ньютонівської механіки володіє внутрішньо властивою метрикою. [19; 14 ].

Про внутрішньо властивe часові метрику можна говорити на основі того, що І. Ньютон зазначає абсолютну, тобто незалежну від будь-яких матеріальних процесів рівномірність абсолютного часу. Як вказує А. Грюнбаум, згідно І. Ньютону,

Простір і час як вмістища володіють кожне своєї внутрішньо властивою їм конгруентністю (рівністю, співмірністю), існування якої цілком незалежною від існування матеріальних стрижнів і годин у всесвіті; останні є інструментами, і їх функція, в кращому випадку чисто епістемологічна, пов'язана з можливістю встановити внутрішні конгруентні відносини в навколишньому просторі і часі. Таким чином, наприклад, навіть коли годинник на відміну від Землі, що обертається йде рівномірно, з однаковою швидкістю, це періодичний пристрій тільки реєструє, але зовсім не визначає часову метрику [19 ; 15 ].

Однак, варто зазначити, що поняття істинного та математичного часу були вибудувані від явища обертання Землі навколо своєї осі. Поняття рівномірного поточного математичного часу, що виникло ще за кілька століть до І. Ньютона, з часом віднайшло характер фундаментального математичного поняття, і в епоху І. Ньютона всі змінні величини в математиці розглядалися як величини, що змінюються в рівномірно поточному часу. При цьому походження такого математичного часу та його зв'язок з обертанням небесної сфери поступово був забутий, а точніше набув самостійного значення, і в такому вигляді він набув свого вираження в основі абсолютного часу ньютонівської механіки. Проте зв'язок абсолютного, істинного математичного часу ньютонівської механіки з обертанням Землі навколо осі зберігається і до сьогодні в явному вигляді в загальноприйнятих одиницях виміру часу, які спочатку представляли собою певні частки періодів оберту Землі навколо осі.

Таким чином, під іманентною абсолютному часу метрикою розуміється рівномірне проходження один за одним таких конгруентних інтервалів тривалості, як секунди, хвилини, години, добу і т.д. Проте уявлення про рівномірне слідування таких конгруентних інтервалів тривалості, що є незалежними від матеріальних процесів позбавлене сенсу. Дійсно, якщо ми перебуваємо в середовищі, де є відсутніми матеріальні процеси, то неможливо виокремити такі конгруентні інтервали тривалості, як секунди, хвилини, години і т.д.

Думка про рівномірно проходженні конгруентні інтервали тривалості знаходить свій сенс лише в тому випадку, якщо нас об'єктивно оточують матеріальні процеси, рівні зміни яких відбуваються з певною зазначеною періодичністю. Отже в фізичній науці під об'єктивною метрикою часу необхідно розуміти обумовлене рівномірними матеріальними процесами рівномірне проходження конгруентних інтервалів тривалості. Матеріальними процесами, які задають об'єктивну метрику абсолютного часу класичної фізики, є ті рівномірні і строго періодичні процеси, за допомогою яких зазвичай вимірюється час.

Цілком логічно припустити, що в залежності від того, який клас співмірних процесів розглядається як клас істинно рівномірних процесів, ми будемо мати різні часові метрики і різні типи часу. Наприклад, якщо уявити, що ми потрапили на Місяць з годинником, то наші земні хвилини, години, а тим паче доба втрачають свій сенс.

Якщо ми прагнемо зберегти загальноприйняте значення і називати часом інтервали тривалості, що вимірюються в секундах, хвилинах та інших загальноприйнятих одиницях, то ми маємо під часом розуміти вимірювану, або метризовану, тривалість. Об'єктивною основою для встановлення одиниці тривалості і введення часової метрики є той чи інший клас співмірних процесів, який виступає для нас як об'єктивно існуючий стандарт рівномірності. Тому ми можемо визначити об'єктивний час як пов'язаний з тим чи іншим класом співірних процесів рівномірну тривалість.

В результаті ми отримуємо майже ньютонівське визначення часу (час - це рівномірна тривалість), яке відрізняється тільки тим, що мова при цьому йде не про абсолютну рівномірності, а про рівномірність, що пов'язана з тим або іншим класом співмірних процесів. Звідси можна зробити висновок, що в реальній дійсності об'єктивно існує необмежена кількість якісно різних часів, Що являють собою рівномірні тривалості буття співмірних процесів. Але до тих пір, поки ми не пов'яжемо одиницю тривалості з тим чи іншим класом спвімірних процесів, ці об'єктивні годинники існують як би лише в-собі,а не як такі, що можуть використовуватися для виміру тривалості різних матеріальних процесів.

Таким чином, ми повинні розрізняти об'єктивний час як рівномірну тривалість потоку процесів і час як метризовану шкалу, тобто розділену на конгруентні інтервали.

Процес метризації тривалості за допомогою того чи іншого класу співмірних процесів - це, фактично, процес виявлення та встановлення пов'язаного з цим класом стандарту рівномірності (об'єктивного часу), що дозволяє віднаходити ті закономірності, яким підкоряються пов'язані з даним класом матеріальні процеси відповідної сфери матеріального світу.

Поняття часу як метризованої сукупності співмірних процесів слід розуміти як певне зручне поняття для природничої науки, а не як філософську категорію часу.

Філософська категорія часу позначає атрибутивну властивість матеріального світу і рухомої матерії, що полягає, по-перше, в постійному об'єктивно реальному існуванні, позбавленому свого початку та кінця, наявному бутті, актуальнійтривалості матеріального світу. І, по-друге, в минущості всіх наявних на даний момент матеріальних об'єктів, процесів і подій. Більш лаконічно філософську категорію часу можна визначити наступним чином: час - це ознака мінливості, минущості об'єктів, процесів і подій при вічності буття в цілому [10 ; 200].

Час як філософська категорія не передбачає існування будь-яких універсальних, загальних, єдиних для всіх сфер матеріального світу і будь-яких форм руху матерії одиниць виміру часу. Час завжди є рівним лише собі, а не спімвірює свою течію з певними абсолютними величинами, як наприклад швидкість світла. Розглядаючи час як філософську категорію, слід мати на увазі, що будь-які конкретні одиниці виміру тривалості пов'язані з тими чи іншими класами співмірних процесів і завжди існують на загальному фоні філософського часу.

Ситуація за якої одним і тим же терміном час позначають філософську категорію та природниче поняття нерідко веде до вельми серйозних непорозумінь. До властивостей філософської категорії час інколи прагнуть додавати ті властивості, що притамані часу у природознавчому розумінні, як то уповільнення або прискорення, що скривлює вірне уявлення про час у найзагальнішому значенні.

Варто відзначити, що для уникнення поняттєвих непорозумінь було б доцільно мати різні словесні позначення для філософської категорії та природничого поняття часу. Однак протягом всієї історії філософії і природознавства ці відміні поняття позначалися одним і тим же словом час, і це настільки глибоко увійшло в понятійний апарат філософських вчень і природничо-наукових теорій, що навряд чи можна очікувати, що в найближчому майбутньому вдасться змінити словесне позначення філософської категорії або природничого поняття часу.


.2 Засади об'єктивності часу як вимірюванної тривалості


До вирішення питання про об'єктивність часу існує два протилежних підходи. Перший виходить з об'єктивності часу в тому розумінні, що час існує в матеріальному світі або як певна матеріальна або ідеальна субстанція (субстанціальна концепція часу), або як актуально присуще на всьому своєму нескінченному плині в минуле і майбутнє, як четвертий вимір світобудови (статична концепція часу), а другий підхід в свою чергу субєктивує час, заперечуючи об'єктивне онтологічне значення поняття часу і відносить його до числа гносеологічних понять, в яких фіксуються суб'єкт-об'єктні відносини суб'єкта пізнання. Перш ніж розглянути питання про характер і онтологічні обґрунтування об'єктивності часу як метризованої тривалості, ми більш глибоко розглянемо зміст зазначених підходів.

Субстанціональна концепція часу: філософська категорія субстанції (лат. substantia - сутність, щось лежить в основі) доволі багата за значеннями. В історії філософії субстанція тлумачилася і як субстрат, і як внутрішня сутнісна властивість, і як те, що здатне до самостійного існування, і як першооснова предмету, і як логічний суб'єкт і т.д.

У випадку розуміння часу як субстанції, то воно розглядається не як певна сутнісна властивість, а як самостійна, така що існує паралельно з матерією і матеріальними процесами сутність, яка або повністю незалежна від матерії і матеріальних процесів (як, наприклад, абсолютний час класичної фізики), або, існуючи поряд з матерією і матеріальними процесами, сама наділена властивостоми матеріального субстрату і може взаємодіяти з матеріальними об'єктами і процесами (як, наприклад, субстанціальний час Н.А. Козирєва).

Найбільш відомою субстанціональною концепцією часу є концепція абсолютного часу класичної фізики.

Вище було зазначено, що прототипом ньютонівського абсолютного математичного часу послугувало абстрагування від рівномірного обертання небесної сфери, що є віддзеркаленням добового обертання Землі навколо осі. Усвідомлення абсолютного, істинного математичного часу Ісааком Ньютоном та наступними фізиками та мислителями як специфічної нематеріальної субстанції не відповідає природі прототипу цього поняття, а саме істинного, математичного часу астрономів і математиків. Пізніше ще більш закріпилася субстанціальна інтерпретація цього поняття завдяки припущення, що набуло широкого розголосу, висловлене Вольтером, що ідея абсолютного часу ньютонівської фізики досить тісно пов'язана з поглядами на час античного філософа Демокріта.

Ньютоновская концепція була привілегіїзованою в природознавстві більше двох сотень років. Лише наприкінці XIX - початку XX століття в результаті критичного переосмислення основних принципів та понять класичної фізики була помічена неспроможність поглядів про абсолютний час як про деяку самостійну сутність.

І, нарешті, ідея абсолютного часу як певної специфічної субстанції була остаточно відкинута і заміщена реляційної концепцією часу - теорією відносності Альберта Ейнштейна. Однак думка про те, що ніби з загальним визнанням теорії відносності повну перемогу здобула реляційна концепція, досить далека від істини. Аналізуючи існуючі у філософії і природознавстві уявленя про природу часу приводить до висновку про те, що паралельно з реляційною концепцією досить широкого поширення набуває, якщо й не тотожне ньютонівскому, то, принаймні, наближене до нього уявлення про час як про деяку рівномірно плинний, проте достатньо невизначений за своєю внутрішньою природою рух або потік. [12 ; 82-92. ]

Пояснюється це тим, що, окрім банальної притаманності для свідомості людей ньютонівської концепції абсолютного часу, сама теорія відносності має деякі риси, що сприяють прийняттю умоглядних уявлень про час як про деякий об'єктивний всюди присутній рівномірний рух. У теорії відносності, а на сьогодні вже й у всій фізиці загалом, загальноприйнятим є запропоноване А. Ейнштейном операціональне визначення часу як деякого вимірюваного звичайним годиником фізичного параметра або деякої незалежної змінної буття.

Проте при цьому час набуває виключно локальний характер. Правда, вводячи уявлення про стандартні години і розробивши способом синхронізації просторово віддалених один від одного годинників, в СТВ вдається ввести уявлення про єдиний час даної системи відліку. Однак операціонально визначення часу як вимірюваного звичайним годиником фізичного параметра залишає відкритим питання про природу цього параметру.

У цих умовах уявлення про те, що в кожній системі є деякий специфічний рівномірний рух, який в свою чергу не ідентифікується з конкретними рівномірними рухами, за допомогою яких вимірюється час, а розглядається як особливе всюдиприсутній рух, є цілком природним онтологічним доповненням до суто феноменологічного поданням про час як про фізичний параметр що, вимірюваний синхронно працюючими годиниками.

Вище ми відзначили, що плин співмірних процесів у відповідній області матеріальної дійсності виступає як матеріалізована форма існування рівномірної тривалості. В умовах, коли з усього нескінченного різноманіття класів співмірних процесів загальновідомим є один єдиний клас, а саме, клас інерціонально-рівномірних рухів, подібна матеріалізація рівномірної тривалості здатна викликати ілюзорне уявлення про матеріальність самого фізичного часу.

Система відліку називається інерціальній, якщо стосовно неї будь-яка вільна від взаємодій з іншими об'єктами Всесвіту (ізольована) матеріальна точка рухається рівномірно і прямолінійно [17.; 156 ] )

Однак на сьогоднішній день немає жодних підстав розглядати час у вигляді ньютонівської концепції абсолютного часу і вважати, що час є деякою самостійної рівномірно поточною сутністю. Рівномірний фізичний час - це рівномірна тривалість потоку інерціонально-рівномірних рухів фізичного світу і всіх тих процесів, які співмірні цим рухам.

В останні десятиліття інтерес до субстанціальних концепцій розуміння часу помітно зріс. Про це свідчать поява низки публікацій, присвячених субстанціальним концепціям часу, а також проведення низки семінарів і конференцій, на яких обговорюються різні варіанти подібних концепцій з позицій різних галузей знання. Підвищенню інтересу до субстанціальних концепціям часу сприяло видання в 1991 році збірки творів Н.А. Козирєва, теорія причинної або несиметричної механіки котрого є фактично є теорією субстанціонального часу.

У теoрії причинної механіки Н.А. Козирєва спочатку приймається як перше методологічне припущення матеріальної субстанциальності часу. Ця ідея ніде не обгрунтовується і навіть в явному вигляді не формулюється. Вихідні ідеї Н.А. Козирєва про час суть не що інше, як стихійно сформовані інтуїтивні уявлення вченого про час.

Н.А. Козирєв формулює такі три постулати про фізичні властивості часу: [23 ; 337].

Постулат I. Час має особливу властивість, що створює відмінність причин і наслідків, яке може бути названо спрямованістю або ходом. Цією властивістю визначається відміну пройшов від майбутнього.

Постулат II. Причини і наслідки завжди розділяються простором. Тому між ними існує як завгодно мала, але не рівна нулю просторова відмінність dх.

Постулат III. Причини, і наслідки розрізняються часом. Тому між їх проявом існує як завгодно мала, але не рівна нулю тимчасове відмінність dt певного знака.

Ряд зауважень Н.А. Козирєва засвідчують про те, що в питаннях, що стосуються природи і властивостей часу, він беззастережно довіряв своїм власним чуттєвим враженням та інтуїтивним уявленням. Так, наприклад, вводячи поняття спрямованість, або хода часу, яка в його концепції займає ключове положення. Він зазначає:

Наше психологічне відчуття часу і є сприйняття об'єктивно існуючого у Світі ходи часу [24 ; 244 ].

А в роботі Час як фізичне явище [23 ; 59-72 ], висловивши припущення про те, що час завдяки своїм фізичним якостям (якими, з точки зору Н.А. Козирєва, є хода часу і щільність )... можна впливати на фізичні системи, на матерію і ставати активним учасником Світобудови. Н.А. Козирєв зазначає:

Це уявлення про час як явищі Природи відповідає нашому інтуїтивному сприйняттю Світу [23; 60 ]. Приклад Козирєва досить яскраво вказує на те, як на основі хоча б одного неперевіреного твердження можна вибудовувати цілу нову концепцію та вводити до обігу такі новітні наукові поняття як то спрямованість або хода часу.

Ще однією формою об'єктивізації часу є концепція статичного часу, в якій час розглядається як актуально існуючий по всій своїй довжині особливий вимір світобудови. В послідовно развинутій статичній концепції минуле і майбутнє існують настільки ж актуально, як і сьогодення.

Одним із апологетів статичної концепції часу є англійський філософ ідеаліст Джон Елліс Мак-Таггарт. Суть аргументів Мак-Таггарта полягає в наступному. Розмірковуючи про час, ми або говоримо, що одні події відбулися раніше чи пізніше інших, або вказуємо, що деяка подія відбулася в минулому, відбудеться в майбутньому або відбувається зараз. У першому випадку, за термінологією Мак-Таггарта, часовий порядок між подіями задається за допомогою B- ряду , в другому випадку ми
маємо справу з тимчасовим порядком A- ряду . На думку англійського філософа, A- ряд є фундаментальним, без нього не існує B- ряд ( в усякому разі, як часовий ряд ) і тільки з його допомогою можна виразити сутність часу - ідею зміни, оскільки характеристики будь-яких подій залишаються незмінними у всіх відношеннях, крім одного - їх ставлення до минулого, сьогодення та майбуття. Наприклад, смерть королеви Анни Стюарт - це саме смерть, що має певні причини і наслідки, смерть саме Анни Стюарт і т.д. Кожна характеристика такого роду залишається незмінною. Лише в одному відношенні відбуваються зміни : дана подія була в майбутньому, потім здійснилася, потім стало минулим [3]. Однак A- ряд виявляється суперечливим об'єктом. Оскільки, те що суперечливе, вважає Мак-Таггарт, існувати не може, A- ряд ( отже, і B- ряд) не існує ; тим самим час виявляється ілюзорним. Мак- Таггарт приймає тезу про те, що минуле, сьогодення і майбутнє - несумісні характеристики подій. Між тим кожна подія має їх всі, за рахунок чого і виникає суперечність. Заперечення, згідно з яким подія має ці характеристики не одночасно, а послідовно, Мак-Таггарт спростовує за допомогою наступного міркування.
Твердження про ( подію ) M - що воно є справжнє, буде минулим і було майбутнім - означає, що M є справжнє в момент теперішнього часу, минуле в деякий момент майбутнього і майбутнє в деякий момент минулого. Але кожен момент, подібно кожній події, є минулим, сьогоденням і майбутнім. І так виникає подібна складність. Якщо M є справжнє, то не існує моменту минулого часу, в який воно є минулим. Але моменти майбутнього часу, в які воно є минулим, виявляються рівним чином моментами минулого часу, в якому воно не може бути минулим » [ 3 ].

Таким чином, подія M виявляється і подією сьогодення, і подією минулого, що суперечливо. Аналогічні висновки виходять, якщо почати з допущення, що M - подія минулого чи майбутнього. Спроба уникнути суперечності за рахунок послідовного приписування темпоральних характеристик моментам часу провалюється з тих же самих причин, що й у випадку подій.

Сучасна форма статичної концепції виникла в процесі становлення та розвитку природознавства, коли з появою графічного зображення руху, часом почали зображати у вигляді цілком даної і рівномірно градованої числової осі, а з появою ідеї багатовимірних просторів виявилося можливим уявити час як четвертий виміру просторово-часового континууму. У свідомості натуралістів подібна ідея виникла, мабуть, лише в часи Ж.-Л. д'аламбера, а в явному вигляді була висловлена Ж. Лагранжем. Але реальним елементом природничого сприйняття світу ідея чотиривимірного просторово-часового континууму стає тільки після створення А. Ейнштейном спеціальної теорії відносності (1905) та її геометричній інтерпретації Г. Мінковським (1908). До цього зображення часу у вигляді наявної цілком числової осі в природознавстві усвідомлюється лише як абстракція, яка не має прямого відношення до характеру тимчасового буття світобудови. [38 ; 190 ]

Проте дана ідея не є новою. Значно раніше, ніж у природознавстві, ідея чотиривимірної світобудови починає розвиватися в метафізичних побудовах філософів-ідеалістів і містично налаштованих мислителів, котрі намагаються використати цю ідею для пояснення способу існування різного роду ідеальних сутностей, як то ангелів, духів і т.д..

Особливо інтенсивно починають розвиватися містичні спекуляції навколо ідеї чотиривимірного простору, в якому четвертим виміром є час, в кінці ХІХ - початку ХХ сторіччя. Це було обумовлено, з одного боку, об'єктивною необхідністю перегляду ньютоновских уявлень про час і з появою в зв'язку з цим критичних робіт Д.Б. Сталл, Е. Маха, А. Пуанкаре, І. Петцольдт та інших авторів, а з іншого - виникненням потужної хвилі містицизму та ірраціоналізму, породженої багатьма, і в тому числі соціальними факторами.

Поява на початку нинішнього сторіччя теорії відносності багатьма було сприйнято як природничо доказ того, що об'єктивноий реальний світ має чотри виміри. Цьому сприяли необережні і філософськи неспроможні заяви деяких вчених, що брали активну участь у створенні і розвитку теорії відносності, а також популяризаторів цієї теорії. Поширенню концепції статичного часу сприяла також дискусія, що виникла на початку ХХ сторіччя навколо ідей, висловлених англійським філософом Д.Е. Мак-Таггартом, який як вже зазначалося, вказуючи на суперечливість поняття часу, намагався довести нереальність часу.

Незважаючи на всю фантастичність онтологізувати чотирьох-вимірний просторово-часовий континуум подій, ідея об'єктивно реальної чотиривимірної картини фізичного світу все ще привертає деяких фізиків. Одним з таких сучасних вчених є британський вчений-фізик Джуліан Барбур, котрий зазначає, що цілий комплекс проблемних питань в сфері теоретичної фізики виникає в наслідок нашої віри в дійсне існування часу. При цьому зміни в навколишньому світі, що ми спостерігаємо лише створюють ілюзію плину часу, що в дійсності є зайвим доповненням до філософсько-наукової картини світу.

Зміни тільки лише створюють ілюзію часу, коли існування кожного окремої миті, завдяки її властивостям, представляється чимось закінченим і цілим. [1 ]

Хоча ідея статичної природи часу і призводить до досить фантастичної моделі чотиривимірної світобудови і всіх наповнюючих його матеріальних тіл, а також робить світ подій наперед визначеним, оскільки все майбутнє (як і все минуле) виявляється при цьому об'єктивно існуючим в тому ж сенсі, в якому існує сьогодення, проте важко при загальноприйнятих уявленнях про час побудувати логічно послідовний доказ неможливості ідеї статичності часу, Подібна невразливість концепції статичного часу має своєю підставою та обставина, що загальноприйняте в сучасній фізиці операціонально визначення поняття часу і сучасні фізичні теорії в принципі допускають таку концепцію і при цьому складно уявити експеримент, щоб міг спростувати або підтвердити дану концепцію.

Розглянемо тепер точку зору, згідно з якою поняття часу не має об'єктивного онтологічного значення і є лише гносеологічним поняттям, в якому фіксуються суб'єкт-об'єктні відносини суб'єкта пізнання.

Такої точки зору дотримується, наприклад, Р.М. Айдинян, який зазначає:

У філософській літературі помилково прийнято вважати, що заперечення об'єктивності часу несумісне з матеріалізмом. При цьому міркують так само, як стародавній індійський мислитель Шрідар, згідно з яким все, що знаходиться у свідомості, перш повинно знаходитися в реальному світі; так як в поданні є час, то воно має бути і в зовнішньому світі [4 ; 166 ].

У тій мірі, в якій Р.М. Айдинян виступає проти субстанціалізаціі часу і перетворення його в самостійну сутність, з ним можна погодитися. Однак у наведеному вище тезі відображено не просто неприйняття автором субстанціалізаціі часу. В силу того, що час - це міра тривалості процесу (руху, зміни); кількісне вираження ставлення тривалості даного процесу до тривалості еталонного процесу (тобто руху Землі або руху годинникової стрілки) [4; 163-164 ], а вимірювати тривалість, тобто зіставляти її з еталонною і виражати результат кількісно може тільки людина в процесі пізнання, то час відноситься до ряду гносеологічних понятть, що фіксують в собі лише суб'єкт-об'єктні відносини.

З подібною інтерпретацією змісту і статусу поняття час, ймовірно, можна було б погодитися, якби всі наявні в матеріальному світі процеси абсолютно однозначно і єдиним чином ділилися б на рівномірні і нерівномірні і, відповідно, існувала б одна єдина (визначена з точністю до постійного масштабного коефіцієнта) справжня одиниця тривалості і, отже, єдина метрика часу. У цьому випадку можна було б вважати, що оскільки існуючі в неживій природі матеріальні системи не зіставляють тривалість свого буття і протікаючі в них процеси з якими-небудь еталонними (рівномірними) процесами, то для них немає часу як виміру, тобто поділеною на рівні інтервали, тривалості, а є тільки сама кількісно невизначена тривалість. Якщо ж для живих організмів (у тому числі для людини) величина тривалості знаходить якесь значення, то виникають біологічний годинник і організм починає вимірювати тривалість, в результаті чого виникає час.

Але в силу того, що рівномірність не є абсолютною властивістю одного єдиного класу матеріальних процесів і в різних областях матеріальної дійсності процеси об'єктивно структуровані в різних часах, категорія час виявляється не гносеологічним поняттям, фіксуючим лише суб'єкт-об'єктні відносини, а поняттям онтологічним, фіксуючим об'єктивно існуючі в матеріальному світі тимчасові структури матеріальних процесів і подій, які в різних областях матеріальної дійсності істотно різні. Тому матеріалістичне положення про об'єктивність часу має вельми серйозні онтологічні підстави.

Насамперед об'єктивним є сам плин часу, тобто наявне перебування, актуальне існування матеріального світу і що протікають у ньому матеріальних процесів. Саме рух матерії, що виявляється у вигляді нескінченного різноманіття протікають в матеріальному світі процесів, викликає зміну станів матеріальних об'єктів. При цьому одні процеси течуть швидше, інші повільніше і відповідно одні стани змінюються швидше і відокремлюються один від одного на менші інтервали тривалості, ніж інші. Тому хоча стани об'єктів і процеси, що йдуть в минуле просто зникають в теперішньому часі, а ті, що приходять з майбутнього нові їх стани виникають в теперішньому часі, тим не менш тимчасове відставання їх один від одного має об'єктивне значення.

Далі, об'єктивність часу як метризованої тривалості обумовлена об'єктивним існуванням якісно різних класів співмірних процесів. Вимірюючи тривалість за допомогою того чи іншого класу співмірних процесів, ми, фактично, виявляємо і легалізуємо відповідну цьому класу об'єктивну метричну тривалості, тобто рівномірнр чергування конгруентних інтервалів тривалості через рівні зміни процесів цього класу.

І, нарешті, об'єктивність часу як метризованної тривалості обумовлена тим, що завдяки взаємозв'язкам матеріальних процесів тій області матеріального світу, якій належить даний клас співмірних процесів, рівномірна тривалість співмірних процесів виступає як стандарт рівномірності, порівняння з яким решта процесів у відповідній області матеріального світу дозволяє розкрити закономірності їх перебігу.

Таким чином, об'єктивно існуючі класи співмірних процесів виступають як матеріальних носіїв рівномірної тривалості або, іншими словами, в якості матеріальних носіїв відповідних типів об'єктивного часу.

Зазначені нами механізми формування класів співмірних процесів, а саме підпорядкованість всіх процесів класу одним і тим же фундаментальним законам, приналежність їх однієї і тієї ж цілісної високоінтегрованій матеріальній системі, наявність фундаментального процесу, що задає ритміку всіх індукованих їм процесів, обумовлюють існування закономірних взаємозв'язків процесів класу співмірних процесів з іншими процесами у відповідній області матеріального світу або відповідної матеріальної системи. Це дозволяє зрозуміти високу пізнавальну ефективність вимірювання тривалості за допомогою процесів класу співмірних процесів.

Однак можна припустити, що в деяких областях або сферах матеріальної дійсності, з якими має справу людина і які є об'єктами його пізнання, немає класів співмірних процесів або, принаймні, не вдається їх виявити, а вимірювання тривалості за допомогою класів співмірних процесів якісно інших областей матеріальної дійсності, не дозволяють виявити закономірності пізнаваною області матеріального світу. У подібних випадках може виявитися доцільним, спираючись на специфічні особливості досліджуваних матеріальних систем і процесів, сконструювати час, з таким розрахунком, щоб конгруентні інтервали тривалості були пов'язані з рівними змінами якихось параметрів розглянутих систем і процесів.

Можливість подібного конструювання часу пов'язана з тим, щоб тривалість сама по собі, безвідносно до матеріальних процесам, не володіє внутрішньою властивою мірою, в силу чого її можна в принципі вимірювати за допомогою будь-якого матеріального процесу, аж до такого слабкого періодичного процесу, як, наприклад, схід Сонця. Правда, пізнавальна цінність такого способу вимірювання тривалості буде вкрай низька. Але якщо специфічні особливості матеріальних систем і процесів дозволяють обгрунтувати конгруентність інтервалів тривалості, протягом яких певні параметри цих систем і процесів змінюються однаковим чином, то засвідчення тривалості і опис досліджуваної області матеріального світу в подібному часі може виявити її специфічні закономірності.

Як конкретний приклад такої конструкції часу можна вказати на концепцію часу Олександра Петровича Левіча [27 ;6-23 ]. Конструкція часу А.П. Левіча заснована на дуже високій ідеалізації природних систем (тобто таких матеріальних утворень, як жива клітина, живий організм, популяції тварин, людське суспільство і т. п.). Всі протікачі в цих системах матеріальні процеси А.П. Левіч зводить до зміни їх складу (в клітинах змінюються атоми і молекули, в живому організмі - клітини, в популяції тварин - окремі особини, в людському суспільстві - люди і т.д.). Цей процес зміни складу природних систем автор іменує узагальненим рухом або генеральним процесом і поняття протягом часу вводить як синонім цих понять. Таке визначення поняття протягом часу, вважає автор, хоча і не прояснює природу часу, проте виявляється корисним, операціонально задаючи подію як заміну елементів системи. Пропонована А.П. Левічем конструкція часу представляє, певний інтерес як спосіб абстрактного моделювання та математичного опису процесів матеріального світу.

Отже, узагальнюючи даний розділ ми можемо зазначити, що провідною ідеєю у розумінні часу є його залежність від матеіального світу. І справа не в певній конкретній теорії або концепції (субстанційний або реляційний час) чи підході розуміння (час як об'єктивна або суб'єктивна дійсність), а в тому, що він завжди співмірюється з навколишніми предметами. Вся сутність часу зводиться до схоплення його плину через певну періодичність або метрику, при цьому ми отримуємо дослідження не дійсної природи часу, а дослідження його вираження та інтерпретації.



РОЗДІЛ 3. КОНТРАВЕРЗА НАУКОВОГО І ФІЛОСОФСЬКОГО РОЗУМІННЯ ЧАСУ


.1 Філософський аналіз властивостей часу


На сьогоднішній момент, коли поняття часу є вихідним і при цьому досить невизначеним поняттям в сучасному науковому та знанні, а також за відсутності твердого переконання в тому, що всі приписувані йому властивості є саме властивостями часу, завдання щодо визначення об'єктивних властивостей часу і формулювання сутності часу зберігає свою актуальність [ 29; 15-29 ].

Беручи до уваги, що плин часу є всеосяжним, а існуючі фізичні поняття і терміни визначаються через поняття часу, спроба сформулювати визначення плину часу з використанням фізичних термінів наштовхується на перешкоду, що полягає в тому, що сама природа часу не є до кінця зрозумілою. Тому для кращого проникнення в зміст поняття часу варто розглянути відомі нам його властивості.

Перша і найпростіша властивість часу - це його здатність упорядковувати. Світ без часу - це певний хаос, в якому немає ні раніше, ні пізніше. Але як тільки виявляється, що деякий момент А стався раніше (або пізніше ), ніж деякий В, з'являється час. Якщо необхідно враховувати, що А може відбуватися одночасно з В, то в якості основного темпорального відношення можна зазначити А раніше, ніж В або одночасно з В. У цьому випадку теж є частковий порядок, але нестрогий.

Але при будь-якому підході частковий порядок це все ж саме порядок, на відміну від багатьох структурованих утворень, що порядку не утворюють. А час впорядковує - це його важлива якість. Якщо ми вибудовуємо якусь темпоральну структуру, то вона зобов'язана бути структурою принаймні часткового порядку.

Проте ми не можемо з точністю сказати, що порядок дійсно є властивістю зовнішнього світу, а не накладання цієї властивості нами самими на світ. На цьому в свою чергу наголошує вчений Г.Г. Кулиев:

Людина розумна ( homo sapiens ) для упорядкування своїх відчуттів (незалежно від ступеня їх достовірності і відповідності реальності ) виділив ряд основних характерних рис матерії. Ґрунтуючись на досвіді людства і своєму особистому досвіді, він прийняв рішення, що ці риси матерії можна і зручно характеризувати конкретними параметрами. Серед таких параметрів, умовно введених і узгоджених з іншими членами суспільства, найбільш важливими є час і простір. Людина розумна дала визначення цим параметрам, розробила різні схеми, пристрою і прилади для їх вимірювання. [29; 156]

Але навіть, якщо ми приймаємо наявність такої властивості як порядок в природі, то виникає питання, що саме впорядковує час ? Напрошується відповідь - події. А що таке подія ? Чи буде подією, наприклад, спалах світла ? У фізиці це і буде прикладом події. Позначимо його буквою а. Однак спалахи світла відбуваються багаторазово, так що з'являється ряд виду: А, а, а, а,.. Щоб врятувати ситуацію, в математизованих науках впорядковують не події як такі, а самі моменти часу.

В якості моментів зазвичай береться безліч дійсних чисел, а природний порядок менше, ніж на числах ототожнюється з відношенням раніше, ніж. Таким чином, якщо спалах світла А стався в момент X = 2 і спалах А в момент X = 4, то перший в переліку спалах стався раніше, ніж другий, оскільки 2 < 4. Такий підхід допустимо, але він накладає певні кордону на можливості адекватного осягнення часу.

Однак не кожне унікальне явище слід називати подією. Подія - це таке просторово локалізоване явище, в якому немає раніше і пізніше, іншими словами, яке не має протяжності в часі. Тому необхідно розрізняти події і послідовності подій - процеси. Гнучкість природної мови дозволяє приймати висловлення типу Подія А почалося тоді-то і закінчилося тоді-то. Але краще зазначити так Процес А почався тоді-то і закінчився тоді-то. Адже якщо в явищі ми розрізняємо його початок в часі і його кінець, то мова йде як мінімум про дві події - події початку і кінця цього явища. Таке явище буде не подією, а процесом. Інше питання, що не треба абсолютизувати поняття події. Те, що в одному відношенні виступає як подія, в іншому відношенні може виявитися процесом. Все залежить від прийнятого масштабу розгляду. Вибух можна розуміти і як подію, і як певний процес.

З логічної точки зору все ж якісь події повинні виявитися далі не неділимими в темпоральному відношенні сутностями, але що конкретно береться для таких сутностей - диктується не логікою, а особливостями досліджуваної предметної області дійсності. Фізичні процеси можуть займати найдрібніші частки секунди, а в геологічних процесах рахунок йде на роки. Звідси і подіями в кожному випадку виявляться явища різного типу. Виникає певна багаторівневість подій, тобто ряд подій одного процесу на мікрорівні можуть розумітися нами як одна єдина подія на макрорівні. В такому випадку ми вбачаємо, що наша свідомість прагне до спрощення у сприйняті часу, зводячи його до певного переліку часу, що є допустимим на побутовому рівні, проте не розкриває всієї сутності часу як явища.

Необхідно відзначити, що в ряді наукових робіт [ 6. ; 5 ], в якості властивості і відмінною особливості часу було запропоновано розглядати його плинність. Ця ж ідея знаходить своє відображення в роботах сучасного науковця А. Левіча [ 28; 256 ], згідно з якими опис реальних систем абсолютно обов'язково має містити феномен плину часу. Приймаючи зазначену точку зору на проблему часу і не занурюючись, при цьому, в природу виникнення самого перебігу, в цій роботі пропонується постулат, який формулює сам плин, як відмінну особливість часу.

Постулат про плин часу - існування матеріального світу характеризується всеосяжним плином часу, супроводжувальним будь-яку зміну в будь-яких структурах світобудови.

У відповідності з даним постулатом можна зробити висновок, що будь-які конструкції в будь-яких галузях знань, що не характеризуються перебігом і зміною, не відображають реальної картини світу.

Також приймається, що не допустимо використання статичних конструкцій при описі перебігу часу, наприклад, таким є термін подія, під яким розуміється певна конструкція, яка надається у вигляді певної математичної точки на траєкторії руху об'єкта. Проте якщо подія в часі є математичною точкою, яка не має тривалості, то і послідовність подій також позбавляється тривалості, адже сумування нульових значень в результаті також надасть нуль. В такому випадку, класичне визначення події, що позбавлене протяжності і позбавлене тривалості можна використовувати лише в якості допоміжної конструкції.

Прикладом динамічної конструкції, яка використовується для опису зміни стану або властивостей об'єкта, є поняття процесу, що з необхідністю має тривалість у часі. Для вимірювання тривалості плину часу використовується поняття інтервал часу, який визначається, як тривалість перебігу певного процесу між двома моментами на лінійній шкалі часу.

Проте не зважаючи на певну очевидність такої якості як плиність необхідно відзначити, що ані органи чуття людини, ані фізичні інструменти не здатні реєструвати безпосередньо сам чистий плин часу. Він сприймається нами опосередковано, у співвідношенні зі мінливістю фізичних процесів. Тобто фіксуючи певні процеси, а точніше ряд зміни станів певних предметів ми формулюємо поняття плину, шляхом конструювання певної логічної хронології між подіями.

У досить тісному зв'язку з поняттям плину часу є така якість часу, як його спрямованість. За визначенням британського фізика-теоретика Стівена Хокінга [49; 59 ], спрямованість перебігу часу - це відмінність між минулим і майбутнім:

Для наочності подання спрямованості перебігу часу використовується така метафора, що є досить вже природною для людського сприйняття часу, як стріла часу. При цьому зазначене визначення С. Хокінга, вимагає деякого уточнення. Справа в тому, що майбутнє об'єктивно не існує, воно прогнозовано, але строго не визначено, внаслідок цього, має сенс спрямованість перебігу часу визначати як відмінність між минулим і об'єктивним сьогоденням.

Проте, на мою, думку дане визначення є дещо суперечливим. Адже вказуючи на деяку відмінність між станами пізніше та раніше, ми автоматично закладаємо їхню об'єктивну наявність. Тобто, якщо під поняттям раніше розуміємо певний стан, що втратив свою актуальність, то тим самим ми з необхідністю зазначаємо цю мінливість та плиність стану актуальності (стану тепер).

На маю думку, доцільніше зазначити, що спрямованість часу має визначатися не відміністю між минулим і майбутнім, а процесом накопичення подій. В такому випадку напрямок часу не залежить від тотожності або відмінності наступної події від попередньої. Постійно відбувається додавання нової події, до вже пройдешніх. Якщо навіть уявити, що матеріальні процеси пішли в зворотньому напрямку, то це не свідчить про зворотність напрямку часу, адже така зворотність лише вказує на повторення певної минулої події, а не її заперечення.

Під подіями варто розуміти будь-яку кількісну або якісну зміну предмету та буття в цілому. При цьому масштаб події немає значення. Будь-яка подія виступає певною точкою, відносно якої і відбувається розділення часу на минуле та майбутнє. Все, що відбулось до певної події - є минулим, а все, що після - майбутнім, незалежно від того якої форми набувають це минуле або майбутнє. Саме ця якість часу є теоритичним запереченням можливості подорожі в часі, адже, якщо ми зробимо таке твердження, що завтра я повернуся в минуле сторіччя, то все одно дана подія відбудеться в майбутньому, не зважаючи на повну історичну відповідність того моменту, куди ми відправимось історичній дійсності. Дане твердження можна перефразувати на: в майбутньому (завтра) я відправлюсь в минуле (пройдешнє століття), що внутрішньо суперечливим твердженням.

З усього зазначеного можна зробити висновок, що час з необхідністю спрямований лише в майбутнє. І можна повністю погодитися з таким твердженням сучасного науковця Аксьонова Геннадія Петровича:

Не викликають особливих питань такі властивості часу, як односпрямованість і незворотність. Абсолютно ясно, що час тече в одному напрямку, ніколи не повертаючись назад. Воно асиметрично, рухається від чогось, що ми умовно називаємо минулим, через щось, умовно званих нами справжнім, до того, що ми називаємо майбутнім. Або навпаки виражене, наближається з боку майбутнього, стає справжнім і йде в минуле. Важливо, отже, що тривалість має напрямок [5 ; 10. ].

Базовим поняттям для розуміння явища спрямованості часу - є стріла (вісь) часу - концепція, що описує час як пряму (тобто математично одновимірний об'єкт), простягнуту з минулого в майбутнє. З будь-яких двох незбіжних точок осі часу одна завжди є майбутнім щодо іншої. Дана концепція беззаперечно має свою походження від математичного розуміння дійсності, де час є додатковою, четвертою до трьох просторових координатою. При цьому слід розуміти, що це є лише математична модель,що полегшує наше сприйняття навколишньої реальності. Однак, використовуючи цю модель не варто переносити її властивості на дійсний світ.

Направленість часу - є умовним орієнтиром, в розумінні минулого та майбутнього, при цьому варто досить критично поставатися до ідеї про реальний рух плину часу. Адже в такому випадку ми з необхідністю маємо стверджувати, що щось здійснює свій плин. Розуміння часу як дійсно певної стріли, що має свій рух ставить перед нами ряд запитань: що плине та в чому? І в такому випадку ми з необхідністю починаємо субстанціювати час, що є породженням зайвих сутностей і причиною таких теоритичних суперечностей: якщо здійснюється рух часу, то отже в нього є якась швидкість - відношенням пройденної відстані за певний час, а це призводить до такого парадоксу як: проходження часу за певний час, що є зайвим подвоєнням природи плину дійсності.

До того ж саме розуміння спрямованості часу набуває в сучасній науці певного переосмислення:

Одна з найсміливіших і найбільш радикальних спроб відмовитися від існування певної об'єктивної тимчасової спрямованості у фізичному всесвіті була зроблена в 1930 видатним фахівцем у галузі фізичної хімії Дж. Н. Льюїсом. Він стверджував, що ідея стріли часу», якщо використовувати образний вислів Еддінгтона, майже повністю обумовлена явищами свідомості і пам'яті і що у всіх галузях фізики і хімії достатньо поняття симетричного » часу. Льюїс заявив, що майже всюди з цих наук видалені ідеї односпрямованого часу і односпрямованої причинності, так наче фізики усвідомлювали, що ці ідеї вводять сторонній антропоморфний елемент». Крім того, на його думку, у випадках, де ці уявлення вводяться, вони завжди використовуються для підтримки будь-якої помилковою доктрини: наприклад, доктрини про те, що всесвіт дійсно вмирає». Замість цього статистична інтерпретація термодинаміки веде до висновку, що якщо всесвіт кінечний, то точно такий же теперішній стан всесвіту вже був в минулому і повториться в майбутньому, так як будь-який стан всесвіту періодично повторюється, причому період кінцевий. [46; 15]


.2 Критичний аналіз філософських витоків часу у сучасному природознавстві


Досить значний внесок у розуміння властивостей часу здійснив спеціаліст по філософії природознавства Лолаев Тотраз Петрович, що розробив функціональну концепцію часу - часу, що є об'єктивно-реальним, незалежним від волі людини, її свідомості.

Автор концепції виходить виходить з того, що фізика традиційно розуміється як наука про процеси, що протікають у часі, а, з іншого - субстанціональні фізичні процеси не можуть існувати в несубстанціональному часу, якщо вони самі не утворюють його. Від виниклого парадоксу, на переконання Лолаєва, можна звільнитися лише в тому випадку, якщо вдасться довести, що будь-який процес фізичної дійсності протікає в утвореному їм власному, об'єктивно - реальному часі.

Так, згідно функціональної концепції часу, час утворюється в результаті послідовної зміни якісно нових станів конкретних, кінцевих матеріальних об'єктів, процесів (кожен об'єкт - процес). Процес і час нерозривно пов'язані. Вони разом виникають, існують і закінчуються.
Процес і час виникають, існують і закінчуються разом. Проте, правомірно вести мову про те, що процес утворює час, оскільки процес має субстанциональний зміст і в цьому зв'язку є первинним поняттям, а час є несубстанціональним, а тому він - поняття вторинне і похідне.
Функціональний час, утворений реальним процесом, адекватно відображає об'єктивно - реальний час і не залежить ані від волі людини, ані від її свідомості [ 35 ; 347 ]. Об'єктивно - реальний, функціональнй час утворюють всі без винятку процеси в природі, починаючи від елементарної частинки і закінчуючи циклами розширення і стиснення Всесвіту. Отже, кожен конкретний об'єкт утворює свій власний час, в якому й існує.

У кожному об'єкті, в результаті реалізації в ньому потенційних можливостей і його взаємодії з навколишнім середовищем, відбувається величезна кількість мікро - та макро змін. Однак, час об'єкта - це не сума часів, утворених в ньому на різних структурних рівнях матерії. Час об'єкта, як єдиного цілого, утворюється послідовно, за рахунок зміни якісно нових станів, які є результатом комплексу змін, що відбуваються в об'єкті. Зовнішнім проявом такого роду змін, якщо як приклад взяти людину, - є дитинство, юність, зрілість і т. д.

Об'єктивно - реальний є функціональним у зв'язку з тим, що, як саме існування часу, так і всі його властивості залежать від змін, що відбуваються в конкретних матеріальних об'єктах в результаті реалізації містяться в них потенційних можливостей та їх взаємодії з навколишнім середовищем. Зі сказаного також випливає, що об'єктивно - реальний, функціональне час утворюється в результаті руху як якісної зміни, руху, як причини становлення. Мається на увазі становлення як субстанціональна зміна, що є пов'язаною з появою чогось якісно нового, процесом виникненням і зникненням об'єктів та їх станів, їх перетворенням на інші об'єкти та стани, що становленням, при якому, щось неіснуюче раніше, тепер стає існуючим.

Об'єктивно - реальний, функціональний час, як вже було сказано, є несубстанціональний, не є фізичною суттю. Несубстанціональність часу Альберт Ейнштейн обґрунтував у фізичній теорії, коли відмовився від класичних уявлень про абсолютний, ні від чого незалежний час і перейшов до концепції, яка пов'язує час з реальними фізичними процесами. Відповідно до зазначеної концепції Просторові і тимчасові дані мають не фіктивне, а фізично реальне значення [53; 24.]. Надання А. Ейнштейном часу фізичного значення такий відомий науковець як Ілля Романович Пригожин проголосив найвидатнішим науковим відкриттям XX століття.

У цьому зв'язку заслуга А. Ейнштейна у розвитку наукових уявлень про час і простір, дійсно, велика. Однак, А. Ейнштейн надав фізичний зміст постульованому, вигаданому людиною часу. На думку ж Лолаєва, в об'єктивній реальності час пов'язаний лише з рухом як якісною зміною. І в самій природі, а не в голові людини, об'єктивно - реальний, функціональний час набуває фізичниго змісту і фізичного значення, оскільки утворюється реально існуючими матеріальними об'єктами, процесами.

Унаслідок же своїй несубстанціональності, час, перш ніж існувати, повинен виникнути з конкретними матеріальними об'єктами, процесами, оскільки функціональний час утворюється реально існуючими матеріальними об'єктами, з моменту їх виникнення і до зникнення як таких:

Справа в тому, що об'єктивно - реальний, функціональне час утворюється в результаті послідовної зміни якісно нових станів конкретних матеріальних об'єктів, процесів. Іншими словами, об'єктивно - реальний, функціональний час утворюється якісними змінами, як причиною становлення ( з механічним рухом час не пов'язане ). Поняття зміни тут означає, що щось трапляється, щось відбувається - на відміну від іншого сенсу слова змінюватися », коли мова йде тільки про відмінність, розходженні в значенні деякого параметра, що характеризує явище. Наприклад, забарвлення стіни змінюється від одного її краю до іншого - зміна є, але це не часова зміна ; зміна є, але події не відбуваються. Як було вже сказано, об'єктивно - реальний, функціональний час утворюється винятково в результаті послідовної зміни якісно нових станів об'єктів і самих об'єктів. Послідовно змінюювані якісно нові стани матеріального об'єкта утворюють власні тимчасові тривалості, в яких і існують. Справа в тому, що стану матеріального об'єкта, як і самі об'єкти, не можуть виникати й існувати в нуль- часу». Тривалість, утворена послідовно зміненими станами об'єкта, і є об'єктивно - реальним функціональним часом. Власний час станів об'єкта і самого об'єкта виникає й існує разом з даними станами і даним об'єктом. На наш погляд, об'єктивно - реальний, функціональний час не має іншої причини виникнення та існування. У цьому зв'язку, на нашу думку, в природі іншого часу немає. [35; 76 ]

Нові ж, точніше наступні матеріальні об'єкти, процеси, з причини несубстанціональності часу, утворюють вже свої власні часовості, в яких вони і існують. Послідовно змінюються стани матеріальних об'єктів і самі об'єкти, послідовно змінюються і тимчасові тривалості, утворені ними. Причому, матеріальне утримання послідовно змінюваних об'єктів, оскільки воно є субстанціональним, втілюється в наступні об'єкти, тоді як, утворені ними несубстанціональні тимчасові тривалості, не можуть переходити від об'єкта до об'єкта.

Отже, послідовно змінені стани матеріального об'єкта і самі об'єкти, не можуть виникати й існувати, не утворюючи власні тимчасові тривалості. Саме тривалість, утворена послідовно зміненим якісно новими станом об'єкта є об'єктивно - реальним, функціональним часом.

Як відомо, теорія відносності спростувала уявлення класичної механіки про час і простір як про зовнішній фон існування та розгортання всіх об'єктів і процесів. Вона привела до встановлення залежності їх властивостей від матеріальних зв'язків і закономірностей руху тіл. Однак, як справедливо зазначає радянський філософ С.Т. Мелюхин:

І в працях Ейнштейна зустрічається ще розуміння простору і часу як деяких самостійних по відношенню до матерії сутностей [37 ; 138. ]. Мається на увазі, що Ейнштейн розглядав гравітаційні й електромагнітні поля як прояв деякої кривизни простору і часу [ 53; 5-82.].

На думку Лолаєва, з якою важко не погодитися, несубстанціональний простір і час скривлюватися не можуть. Скривлюватися можуть тільки процеси, що утворюють простір і час. Рух певних процесів може уповільнюватися, проте це жодний чином не впливає на об'єктивний час.

Фізик О.Н. Репченко, маючи на увазі, крім усього іншого, так зване викривлення простору і часу пише:

Сучасна фізика описує якесь Королівство кривих дзеркал. У цьому королівстві... матерія викривляє простір і час, які в свою чергу, взагалі кажучи, являють собою допоміжні сутності, створені людиною як спосіб опису явищ. Щось на зразок російської чи англійської мов. А простір і час у свою чергу, керують рухом матерією. [ 44; 7 ]

О.Н. Репченко і в іншому місці прямо посилається на те, що концептуальний часи придуманий людиною. Він пише:

Так час як таке вважається абсолютним абстрактним логічним поняттям, придуманим людиною, яке як своєрідний зошит використовується людьми для відображення і співвідношення тривалості і послідовності процесів і подій. І ще: Так час і простір є вигаданими людьми абсолютними логічними сутностями, які не можуть впливати на фізичні процеси і не можуть підпадати під їх вплив [44 ; 52 ].

Дійсно, несубстанціональниий час та простір не можуть впливати на фізичні процеси, але функціональний час і простір можуть підпадати під вплив процесів, що їх утворюють.

О.Н. Репченко, маючи на увазі тривалість конкретного фізичного процесу, зазначає:

Тривалість може виражатися в одиницях абсолютного часу, і саме тривалість фізичного процесу схильна до впливу тих чи інших умов. Наприклад, тривалість процесу розчинення шматки цукру в склянці з гарячою водою істотно менше, ніж з холодним. Це означає, що тривалість саме даного процесу залежить від температури середовища і може скорочуватися або подовжуватися. Але було б вкрай дивно стверджувати, що в склянці з гарячою водою сам час тече швидше. Якщо ми помістимо в гарячу і холодну воду по механічному годиннику, вони не стануть йти з різною швидкістю, так як процес руху стрілок не залежить від температури середовища, принаймні, настільки значно, як процес розчинення [44 ; 57 ].

Можна безпосередньо, неозброєним оком, спостерігати процесу розчинення шматки цукру в склянці з водою, тобто процес послідовної зміни якісно нових змін, що відбуваються в розчині і утворюють своій власний об'єктивно - реальний, функціональний час і вимірювати його годинами.

В результаті процесу розчинення шматки цукру в склянці з водою утворюється тимчасова тривалість не тільки у свідомості спостерігача, а й у природі, в об'єктивній реальності в результаті послідовної зміни якісно нових станів процесу розчинення шматки цукру в склянці з водою. Цей час можна виміряти і звичайним годинником, але з урахуванням специфіки протікання процесу - ритму і тимчасових тривалостей, утворених його послідовно змінюваних якісно нових станів. У зв'язку зі сказаним слід підкреслити, що будь-які якісні зміни в конкретному процесі специфічно відображаються часом, який їм утворюється. Тривалість протікання даного процесу залежить від температури середовища і може скорочуватися або подовжуватися. У склянці з гарячою водою прискориться ритм послідовно змінюваних станів процесу розчинення шматка цукру, коротшим стане і тривалість часу, утворений цим станом і навпаки. Але протягом несубстанціонального часу, який не є фізичною суттю, що не прискориться в склянці з гарячою водою і не сповільниться в склянці з холодною водою.

У об'єктивній реальності, як зазначає Лолаєв, несубстанціональний простір і час не викривляються, хоча й існують об'єктивно, оскільки утворюються конкретними об'єктами, процесами. Оскільки простір і час є несубстанціональними, вони не можуть керувати рухом матерії. Навпаки, саме існування часу, і всіх його властивості залежать від змін, що відбуваються в конкретних матеріальних об'єктах, процесах.

Механічно рухомий об'єкт, може проявляти тимчасові властивості лише з точки зору спостерігача, озброєного годинами. Функціональний же час утворюється, як вже було сказано, в результаті послідовної зміни якісно нових станів, яка відбувається у самому механічно рухомому об'єкті. При цьому слід мати на увазі, що у всіх механічно рухомих об'єктах відбувається послідовна зміна якісно нових станів і, природно, утворення функціонального часу, який піддається виміру.

Оскільки об'єкти та їх стану утворюють власні часи лише з моменту свого виникнення і до втілення їх матеріального утримання в наступні об'єкти та їх стану, час завжди теперішній. Час даного об'єкта триває поки він існує, як таким. Тривалість існування часу процесу залежить від міри протікання процесу, а не навпаки. У зв'язку зі сказаним функціонування об'єкта, поки він існує як такий, постійно здійснюється в його власному теперішньому часі, а не в послідовно змінюваних моментах постульованого часу, якого у природі немає.

Отже, можна зазначити, що функціональний час Лолаєва, просувається від моменту тепер (зараз), утвореного одними станами об'єкта і самими об'єктами до моменту тепер, що утворюється подальшими станами того ж об'єкта та об'єктами, в які втілилося їх матеріальне утримання, а не від минулого через сьогодення до майбутнього, як прийнято вважати класичній в науці. У зв'язку зі сказаним слід підкреслити, що несубстанціональний час тече не сам по собі, а завдяки послідовній зміні якісно нових станів конкретного процесу, що утворюють послідовно змінювані тимчасові тривалості [ 33; 29 ].

З усього сказаного вище, можна зробити висновок, що в об'єктивній реальності час є функцією процесу, а не процес - функцією часу, як прийнято вважати в науці. Таким чином, час не загальна форма буття матерії, а функція конкретних матеріальних об'єктів, процесів [ 33 ; 62 ].

Аналізуючи концепцію Лолаєва, варто відмітити її обґрунтованість та послідовність, проте, за моїм вона потребує певного уточнення. Якщо виходити з логіки ї обґрунтування, то саме матеріальний процес - є причиною часу. Тобто тільки тоді, коли відбувається зміна, то і відбувається плин часу. Таке положення є досить справедливим для емпіричної науки, яка прагне осягнути всі закони буття, на основі емпіричних спостережень, тому і час - явище, що є дійсно несубстанційним по своїй природі поміщається в певне матеріальне вираження - як то годинник, що слугує як предмет з чітко зазначеним періодом змін, на який ми і орієнтуємось для підрахунку певної тривалості. Тобто для існування часу нам необхідна матерія, спостерігаючи ща якою ми і будемо визначати - орієнтири в часі: пізніше, раніше, черех годину, через добу і так далі. Проте постає питання чи дійсно існування часу є неможливим у разі відсутності певної субстанції, матерії?

Розглянемо приклад Великого Вибуху. Для сучасних науковців достеменно не є відомим чи існувала матерія до цього моменту зародження Всесвіту чи ні. При цьому у випадку, якщо вона існувала, то лише тоді стверджується наявність часу. Проте варто запитати себе, а якщо матерії не було, то часу також не було. Я, вважаю що можна погодитися з твердженням, що був відсутній певний індикатор часу та плину тривалості, проте сам плин, на моє переконання був присутній, адже той стан буття, що був до Великого Вибуху, мав свій кінець, а саме момент Великого Вибуху. А якщо щось має свій кінець і якщо, щось в майбутньому має зникнути, то це це щось з необхідність існує у часовому вимірі.

В даній ситуації ми стикаємось з такою проблемою: для науковців-природознавців час дійсно має мати певне емпіричне вираження, проте на умоглядному рівні ми розуміємо, що певний плин поза матерією з необхідністю має бути. Звідси виникає проблема визначення такого поняття, як час та можливість спільного дослідження цього явища поміж фізиками та філософами.

Отже, якщо ми підійдемо до питання, а що ж тоді є критерієм існування часу, то в першу чергу на думку приходить таке явище, як зміна, проте, на мою думку, таке розуміння часу є не достатньо повним. Уявімо знову ж таки стан відсутності матерії та будь-яких змін. Чи є присутній тут перебіг часу? На перший погляд, відсутність змін - є повним заперечення часу. Такий світ є статичним та позбавленим плину. Проте, якщо ми з абсолютною точністю знаємо, що певна зміна (як то Великий Вибух) все ж таки відбудеться, то ми маємо стверджувати, що час таки присутній, адже наявність майбутньої зміни вказує на те, що існує певне майбутнє, яке колись настане. Наявність такого орієнтиру як майбутнє з необхідністю створює плин часу.

Узагальнюючи все вищезазначене, можна зробити таке твердження: не лише наявність певної зміни на даний момент - є критерієм часу, а й наявність такої зміни у минулому або майбутньому вже породжує плинність часу.

Розвиваючи думку наявності часу поза матеріальними процесами, ми натикаємось на таку проблемну властивість часу як вічність. В сучасній природознавчій думці, проблеми опису цієї якості не постає, адже як зазначає Лолаєв час утворюється конкретними, кінцевими матеріальними об'єктами, воно завжди знаходяться в теперішньому часі, а тому вічність не є нескінченним часом, незважаючи на те, що у філософській літературі та довідкових виданнях, вічність називається нескінченністю часу існування матеріального світу або плином часу, що не має ані початку, ані кінця [ 32]. При цьому сам Весвіт існує вічно, як зазначає Лолаєв:

Об'єктивно - реальний, функціональний час, утворений конкретними матеріальними об'єктами, що є тільки теперішнім часом, завжди кінечні. Тому для всього сущого, вічного немає не тільки минулого і майбутнього часу, а й єдиного теперішнього ( ще раз підкреслимо : все часове - кінечне). Усі без винятку конкретні, кінцеві матеріальні об'єкти існують в утвореному ними теперішньому часі, тоді як вічністю характеризується несотворимістю і незнищенність матерії, її постійне існування незалежно від того, які б не були тимчасові ритми і тривалості, утворені її конкретними формами.

Якщо ми приймаємо сторону природознавства, то ми в такому випадку звужуємо всю плинність дійсного буття до до 15 - 20 мільярдів років. Хоча досить велика тривалість часу, проте на умоглядному, філософському рівні, ми розуміємо, що буття не може мати певної обмеженого розміру. Природознавча наука в даному випадку, звичайно є досить послідовною, адже для неї критерієм буття є наявність того, що можна емпірично осягнути і тому вона уникає таких філософських понять як то вічність.

Тут варто згадати вираз Парменіда: буття є, а небуття немає , що в даному випадку входить в конфлікт з запереченням певного буття до Великого Вибуху. Проте при проголошені наявності вічності, ми стикаємось з певним парадоксом: якщо припустити, що певне буття, поза нинішнім Всесвітом існувало, то ми запитатися тривалість цього буття, тобто скільки існував світ до Начала всього. Звісно в даному випадку мова не йдеться про певний фізичний хронометраж, як то дні, місяці, роки або століття. Питання ставиться таким чином. Час, що був до початку Всесвіту є безкінечним чи кінечним? Будь-яка з цих відповідей неодмінно приводить до суперечності. Якщо допускаємо, що час мав кінечну тривалість, то знову ж таки виникає питання, а що було до початку цієї кінечної тривалості, і знову ж таки ми не можемо сказати - нічого, адже як вже зазначалось, небуття не може бути.

У тому випадку, коли ми стверджуємо, що існування буття до створення Всесвіту мало безкінечну тривалість, то ми так само створюємо суперечність. Адже в такому випадку ми проголошуємо, що минуле, до появи нашого світу мало безкінечну тривалість і при цьому завершилось з моментом Великого Вибуху. Поява нового стану - є кінцем попереднього. І тоді виникає такий парадокс, що скінчилася безкінечність, а це є абсурдом.

Інколи цю проблему невідомості минулого намагаються прикрити ідеєю про циклічність існування нашого Всесвіту. Варто зазначити, що подібні ідеї не є новітніми, адже вже для Античності також було притаманно розуміти плин часу, як певний циклічний процес.

Циклічна модель (у космології) - одна з космологічних гіпотез. У даній моделі Всесвіт, виникнувши з сингулярності Великого Вибуху, проходить період розширення, після чого гравітаційна взаємодія зупиняє розширення і починається зворотне стиснення Всесвіту в сингулярність (Велике стиснення). Таким чином, Всесвіт існує в період між двома сингулярними станами в постійно повторюваному циклі розширень і колапсів.

Проте не зважаючи на зовнішню красу цієї гіпотези, залишається питання кількості цих циклів: їх число кінечним чи безкінечним?

Проте тривалість не обов'язково має бути кінечну або безкінечну тривалість. Адже вона також може мати її нульову. Тобто якщо допустити, що весь Всесвіт не зазнає змін, тобто прийняти теорію статичного Всесвіту (модель Джуліана Барбура), то тим самим ми знімаємо ряд проблемних питань та парадоксів. Проте як вже зазначалося вище, то дану теорію не можливо перевірити.

Узагальнюючи даний розділ, ми можемо зазначити, що наше розуміння властивостей часу зазвичай носить досить поверховий характер і має багато внутрішніх суперечностей. Витоками цих суперечностей є зазвичай накладання на природу часу таких конструкцій, за допомогою яких ми здійснюємо нашу експлуатацію часу: як то зведення сутності плину часу до ходу стрілок годинника, поділ часу на події та процеси при цьому надаючи їм первинного значення, а сам час як певне доповнення до них. Наша геометризація часу є доволі зручною конструкцією, проте вона не здатна розкрити всю сутність природи часу.



ВИСНОВКИ


В даній роботі я прагнув розкрити зміст та провести аналіз онтологічних засад розуміння природи та сутності часу у сучасному природознавстві, дослідити ті філософські витоки та той фундамент на якому базується наукове розуміння природи часу. Для цього мною було здійснено дослідження розвитку поняття час, його взаємозвязок з розумінням навколишньої дійсності в історії філософської думки. Було виділено найбільш загальні характеристики та здійснено аналіз їхньої обґрунтованості та внутрішньої несуперечливості. Зокрема я розглянув такі підходи розуміння природи часу, як субстанційна, реляційна та статична концепції.

Ознайомившись з даними концепціями та їх місцем у сучасній природознавчій науці, я дійшов висновку, що жодна з них не може бути названа такою, що в повній мірі визначає природу часу. Як приклад субстанційна концепція завжди приречена на породження певних сутностей, що лише підміняють дійсну природу часу. Реляційна концепціям в свою чергу зводить всю природу плину часу до відношень між предметами, з чого виникає парадоксальна ситуація: предмети існують не перебуваючи в часі, але при цьому самі створюють певну тривалість.

Позбавленою внутрішніх суперечностей є лише статична концепція, що стверджує про одночасне, одномоментне існування всіх моментів дійсності: минулого, теперішнього та майбутнього часу. При цьому слід зазначити, що даним підхід часто використовується як метод вираження подій у часі, що здійснюється у використані чотирьохвимірної моделі часу-простору, де напрямок подій між собою принципово не відрізняється. Проте дана концепція, не зважаючи на свою внутрішню несуперечливість та довершеність, є певною мірою не прийнятною для людської свідомості, що на інтуїтивному рівні затверджує плинність навколишньої дійсності та всього буття загалом.

Проаналізувавши зазначені підходи я дійшов висновку, що для сучасного природознавства дослідження часу зводиться до співвідношення періодів змін у матеріальних об'єктів. Схоплення сутності часу відбувається у пошуку найбільш точного способу його виміру. Для цього відшукуються або самостійно створюються матеріальні системи з чітким та постійним періодом певної мінливості. А проблематика часу, здебільшого зводиться до аналізу тих матеріальних чинників, що впливають на ці зміни, як то швидкість пересування об'єкта, сила гравітаційної взаємодії тощо...

Для сучасного природознавства час з необхідністю є явищем похідним від матеріальних процесів Всесвіту. Перевага надається думці, що час закладається в процесах матеріальних змін, що самі зміни і є часом, а точніше їх порядок, співвідношення різного періоду змін на різних рівнях структури Всесвіту. До того ж привноситься певна геометризація часовості, тобто надання плину часу статусу певної координати, що існує паралельно зі трьома координатами простору. Дана модель є досить зручною і поширеною, адже допомогає чітко розміщувати порядок певних подій та співвідношення тривалості різних процесів.

Також мною було здійснено порівняння філософського та природознавчого розуміння природи часу. Не зважаючи на те, що витоки тлумачення цього явища спільні (антична філософія), проте в подальшому з розвитком наукової думки, тлумачення стає все більш відмінним. При цьому деякі властивості часу в науковому середовищі або уникаються, або не наділені достатньою увагою, як то час поза фізичним світом або ж вічність. При цьому допускаються такі суперечливі властивості як спрямованість або стріла часу, що з необхідністю ставить питання про природу того, що прямує.

В узагальненому вигляді час в природознавстві постає як система співвідношення певних тривалостей. Сам світ позбавлений часу, є пустим та інертним. Буття позбавлене плину, проте в самому ньому до плин здійснюється. Вся сутність часу проявляє себе в певних явищах. І ніби єдиним вірним критерієм часу постає таке твердження: немає змін, отже і немає часу, проте якщо немає часу то, коли ця зміна настане. За моїм переконанням більш влучним критерієм відсутності часу буде: якщо змін нема, не біло і не буде, то тільки тоді ми можемо стверджувати про відсутність плину часу у бутті.

Досить наглядним прикладом відмінного розуміння природи часу у філософії та природознавстві буде поняття вічності, яке в природознавстві зводиться до чогось зовнішнього у відношенні до часу, адже той у свою чергу закладений у тривалість існування кінечних предметностей. У філософії ж вічність є невідємною властивістю часу.

Проаналізувавши ті властивості, якими наділяє природу часу сучасне природознавство я побачив, що воно здебільшого досліджує те, що допомагає нам зрозуміти нам час, проте самими ним не являється. Покеровуючись геометричною моделю розуміння часу, сучасне природознавство перетворює подію на точку координат, що в результаті перетворює час на плин нульових розмірностей, що є запереченням будь-якого плину взагалі.

Тому на мою думку, в сучасній природознавчій науці та філософії варто спільно переглянути поняття часу та дійти до певного порозуміння у тлумаченні цього явища. Необхідно здійснити розробку певної спільної концепції, що буде вміщувати в собі всі наявні властивості часу та дійсно розкриватиме його сутність та природу. Варто поставити питання про обґрунтованість тверджень про вже наявні властивості, і у випадку їх певної суперечності не боятися їх відкидати.




СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


Julian Barbour, The End of Time: The Next Revolution in Physics <Конец времени: следующая революция в физике> (New York: Oxford Univ. Press, 2001). , Ellis J. The Unreality of Time //Mind.Oct.,1908. Vol. 17, № 68J.E. The Nature of Existence. V.II. Cambridge, 1927

Айдинян Р.М. Система понятий и принципов гносеологии. - Л.: Изд. ЛГУ, 1991. - 232

Аксенов Г.П. Причина времени. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 304 с.

Анисов А.М. Свойства времени // Логические исследования. Вып.8 -М.: Наука, 2001.-320с

Аристотель. Метафизика // Сочинения: В 4-х т.- Т. 1.- М.: Мысль, 1981

Аристотель. О душе // Аристотель. Сочинения: В 4-х т.- Т. 1.- М.: Мысль, 1981

Аристотель. Физика // Сочинения: В 4-х т.- Т. 3.- М.: Мысль, 1981.

Аскин Я. Ф. Проблема времени: Ее философское истолкование. - М: Мысль, 1966. - 200 с.

Асмус, В. Ф. Античная философия, 3-е изд., М.: изд-во Высшая Школа, 2005

Бунге М. Пространство и время в современной науке // Вопросы философии. 1970. № 7. С. 83

Визгин Вл. П. Роль идей Э. Маха в генезисе общей теории относительности // Эйнштейновский сборник. 1986-1990. М.: Наука, 1990

Владимиров Ю. С. Метафизика. М.: БИНОМ. Лаборатория знаний, 2002 - 550 с.

Владимирский Б. М. Хронос и часы Время и современная физика. Сборник статей // М.: Мир, 1970.- 152 с

Гайденко П.П. Время. Длительность. Вечность. Проблема времени в европейской философии и науке / Пиама Павловна Гайденко. - М.: Прогресс-Традиция, 2006. - 464 с.

Гайденко, П.П. История новоевропейской философии в ее связи с наукой / П.П. Гайденко. - М.: ПЕРСЭ; СПб.: университетская книга, 2000. - 456 с.

Галилей Галилео. Диалог о двух главнейших системах мира - птолемеевой и коперниковой. Перевод А. И. Долгова ОГИЗ - СССР М. -Л., 1948

Грюнбаум А. Философские проблемы пространства и времени. - М.: Прогресс, 1969. - 590 с

Гуц А. К.. Элементы теории времени // Омск: Из-во Наследие, 2004.- 364 с

Досократики. - Мн.: Харвест, 1999. - 784 с.

Дубровский В.Н. Концепции пространства-времени. М., 1991 - 168 с.

Козырев Н. А. Избранные труды. - Л.: Издательство Ленинградского университета, 1991.- 448 с.

Козырев Н.А. Время как физическое явление // Моделирование и прогнозирование в биоэкологии. - Рига: Латв. ГУ, 1982

Лебедев А. В. 28. Парменид // Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1: От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики - М.: Наука, 1989

Лебедев А.В. Парменид // Новая философская энциклопедия: В 4-х тт. - М., 2001. - Т. 3.

Левич А.П. Время - субстанция или реляция?.. Отказ от противопоставления концепций // Филос. исслед. 1998. № 1. С. 6-23.

Левич А.П. Искусство и метод в моделировании систем. Вариационные методы в экологии сообществ, структурные и экстремальные принципы, категории и функторы. - М.- Ижевск: Институт компьютерных исследований. 2012.-728с.

Левич А.П. Почему скромны успехи в изучении времени// На пути к пониманию феномена времени: конструкция времени в естествознании. Часть 3. Методология. Физика. Биология. Математика. Теория систем. /под. ред. А.П. Левича. -М.: Прогресс-Традиция, 2009 - 480 с.

Лейбниц Г.В. Переписка с Кларком // Соч.: В 4 т. Т. 1. М. 1982

Лобковиц, Н. От субстанции к рефлексии. Пути западноевропейской метафизики // Вопр. Философии. 1995. № 1 - С. 95-105.

Лолаев Т. П. Конечное и бесконечное: новый взгляд на проблему // Вестник МГУ. Сер.7. Философия, 2002, №2 - С.60-71.

Лолаев Т.П. О "" механизме " "течения времени // Вопросы философии. 1996, №1 - С. 51-56.

Лолаев Т.П. Почему время не может ни замедляться, ни останавливаться // Материалы III Российского философского конгресса. Ростов-на-Дону, 2002. Т. 1. С. 62

Лолаев Т.П. Функциональное время - адекватное отражение объективно-реального времени // Материалы IV Российского философского конгресса. М., 2005. Т. 1. С. 589

Мах Э. Познание и заблуждение / Пер. Г. Котляра. М., 1909

Мелюхин С.Т. Материя в ее единстве, бесконечности и развитии. М., 1966. С.138

Мостепаненко А.М., Мостепаненко М.В. Четырехмерность пространства и времени. - М.-Л.: Наука, 1966 - 191 с.

Мякшиев Г.Я. Общая структура фендоментальніх физических теорий и понятие состояния // Физическая теория (философско-методологический анализ). - М.: Наука, 1980

Ньютон Ис. Математические начала натуральной философии. Перевод с латинского с примечаниями и пояснениями А.Н.Крылова. // Собрание трудов академика А.Н.Крылова. Т.VII. М.-Л. 1936

Платон. СОФИСТ // Собрание сочинений: В 4- х т. - Т.2 / Платон; Общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо - Годи; Примеч. А.Ф. Лосева и А.А. Тахо - Годи; Пер. с древнегреч. - М.: Мысль, 1993

Помогаев Н. Онтология времени в древнегреческой философии (от Гераклита до Аристотеля) /Н.Помогаев // Докса.-2005. - №8. - С.56-64.

Рейхенбах Г. Философия пространства и времени. М. 1985

Репченко О.Н. Полевая физика или как устроен мир? М., 2005. - 319 с.

Рожанский И.Д. Фрагменты ранних греческих философов, ч.І - М.: Наука, 1989.

Уитроу Дж. Естественная философия времени: Пер. с англ. / Общ. ред. М. Э. Омелъяновского. Изд. 2-е, стереотипное. - М.: Едиториал УРСС, 2003. - 400с

Финогеев В. В. Природа времени // выборочно и на основе содержания собственной книги «Общая теория будущего», М., 2004 год. ОАО типография «Новости»)

Фридман А.А. Мир как пространство и время. М. 1965

Хокинг С. Х70. Краткая история времени: От большого взрыва до черных дыр/Пер. с англ. Н.Смородинской. - СПб.:Амфора, 2001. - 268 с.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии / А.Н. Чанышев. - М., 1981 - 374 с..

Черепанов С. К. К вопросу о номологическом обосновании стрелы времени // Философия науки, №1, 2002

Эйнштейн А. Эрнст Мах// Собр. науч. тр. Т. 4. М., 1967.

Эйнштейн А. Сущность теории относительности // Эйнштейн А. Собр. науч. трудов. Т. II. 1966